настала черга волосся — його він намалював прямими лініями, і тепер Аліса стала точною копією тієї жінки, що була намальована раніше. Схожість вразила і самого художника.
— Ох! — вигукнув він. А жінку, яка тримала смолоскип, найбільше вразила майстерність художника. Жестами й вигуками вона запевняла, що схожість портрета з Алісою — дивовижна. І вона так голосно виявляла захоплення, що збіглося все плем'я. І, звісно ж, усі були зворушені талантом Рина.
Тут Пашка не витримав. Він відібрав у Рина /7Т ^"1 шматок крейди і заявив:
/У / І о-#* — Хоч у школі з ма-
^* лювання у мене лише четвірка і художником я ставати не маю наміру, але я зобов'язаний показати, що вміє робити звичайний талановитий школяр двадцять першого століття.
Він звелів молодій жінці зі смолоскипом стати під стіною і заходився малювати її портрет. Порт-
З Підземний чоіен ^5
рет був не дуже вдалий, але, ясна річ, куди ближчий до дійсності, аніж Ринова робота. Аліса хотіла б, щоб Пашка не демонстрував свої таланти, проте зупиняти його — це означає ще більше зміцнити у впертості. Отож терпіла й чекала, чим це скінчиться.
Все плем'я витріщилося на Пашку. Принесли ще смолоскипів", щоб приїжджому художникові було зручніше. Пашка захопився, дуже натурально зобразив шерсть, скривлений лоб, маленькі очиці й навіть шкуру, в яку жінка була закутана.
Хвилин двадцять він трудився. Потім відійшов на два кроки, схиливши голову, оглянув свою працю і промовив:
— Готово. Приймайте роботу.
Мисливці ввічливо дивилися на стіну, потім кульгавий мисливець сказав:
— Шкура схожа.
Мисливці розійшлися, а жінка подивилася на своє зображення і раптом заплакала.
її подруга обняла натурщицю й повела геть. Аліса й Пашка залишилися самі.
— Нічого не розумію, — розсердився Пашка. — Я ж старався. Невже моя картина гірша за ці дитячі карлючки?
—• Не знаю, — відповіла Аліса. — Можливо, вони не звикли до таких малюнків.
— Авжеж, — втішив себе Пашка, — їм ще рости й рости, поки вони зрозуміють мистецтво.
Вони повернулися до вогнища. Мисливці посунулись, звільняючи для них місце. Поки смажилася ведмежатина, молоді жінки заспівали гостям пісню, а воїни станцювали бойовий танок, у якому вони вельми зрозуміло зобразили, як полюють на мамонта.
— Рине, — запитала Аліса. — А чому Пащина картина вам не сподобалася?
Рин відповів, що сподобалася, але видно було, що говорить він це тільки із ґречності.
Аліса причепилася: кажи правду. І Рин, зітхнувши, пояснив, що Пашка, на жаль, не розуміє мистецтва. Мистецтво має показувати не те, що бачиш, а те, що хочеш побачити. Якщо ти малюєш людину, то вона має бути красивою. От Алісу Рин намалював красивою, а Пашка намалював Ки-ну дуже некрасивою, він показав, що в неї на тілі волосся, що в неї низький лоб і маленькі очиці. Ми й так знаємо, що в неї маленькі очиці й низький лоб, але це ж не мистецтво!
Можливо, Аліса не всі тонкощі Ринової мови зрозуміла, та головне було ясно: не бути тут Пашці великим художником.
Мисливці запитували Алісу, як там, нагорі, як полювання, чи є мамонти? І коли Аліса>намагалася пояснити, що там уже зовсім інше життя, що безволосі люди на мамонтів не полюють, її не розуміли.
— А чом би вам не вернутися нагору? — поцікавилась Аліса. — Вас там ніхто не скривдить.
— Скривдять, — відповів Рин упевнено.
— Можна послати когось із вас, нехай подивиться.
— Ні, — заперечив Рин. — Ми знаємо. Безволосі полюють на нас і дуже мучать.
Після обіду Аліса спитала:
— Пашко, а де фотокартка брата Гарольда? Треба її показати неандертальцям, може, вони його бачили.
— Слушна думка, — згодився Пашка. — Я саме збирався сходити на човен і принести фотокартку.
з* 67
— І заодно принеси звідти чогось смачненького для наших господарів.
— І про це я теж подумав, — сказав Пашка.
Він увімкнув ліхтар і пішов до човна. Ніхто його не зупиняв — треба людині кудись піти, її воля.
— І куди ви далі? — спитав Рин.
— Униз, — відповіла Аліса. — У нас там справа.
— Ні, — заперечив Рин. — Униз не можна. Унизу кепсько. Унизу вас скривдять.
— Але шо там таке?
— Там царство Чотириокого!
Почувши це ім'я, всі, що сиділи довкола вогнища, почали водити долонями біля обличчя, певно, відганяли злого духа. Жінки завивали, діти плакали, а чоловіки били списами об підлогу і погрозливо рикали.
— Чим він небезпечний? — запитала Аліса. — Він дракон?
— Він гірший за дракона. Дракона ми кус-кус, а чотириокий нас кус-кус.
— Людоїд?
— Чимало наших людей загинуло назавжди, опинившись у його царстві, — пояснив Рин.
Тут повернувся Пашка з цілою коробкою спілих яблук.
Неандертальці спершу не хотіли їх їсти, боялися, але потім, бачачи, як Пашка хрумтить яблуком, наслідували його приклад.
Ну й радість почалася!
Аліса стежила, щоб і маленьким дісталося, і старим, котрі повиповзали звідкілясь із печер. На щастя, Семен Іванович не пошкодував яблук і всім вистачило.
— Оце ви їстимете щодня, якщо підніметеся нагору, — пообіцяла Аліса, якій дуже хотілося, аби неандертальці повернулися на Землю.
— Але ми не знаємо туди дороги — давно вже пообвалювалися всі печери і забуто ходи, — мовив Рин.
— І не мрій, обійдемося без цих червоних куль, — сказав кульгавий мисливець. — Там безволосі. Там друзі Чотириокого.
Пашка скористався паузою і витяг фотокартку Гарольда.
— Даруйте, — вибачився він, простягаючи її Ри-нові, — ви не бачили де-небудь такого чоловіка?
Рин узяв фотокартку, подивився на неї, і раптом обличчя його перекосила гримаса жаху.
— Ні! — закричав він. — Ніколи!
Інші неандертальці, цікавлячись, що ж так злякало сміливого мисливця, підходили, дивилися на фотокартку, і, коли вони впізнавали обличчя Гарольда Івановича, мисливці потрясали списами.
— Чого ви так злякалися? — спитав Пашка.— Це фотокартка одного гарного чоловіка, ентомолога, ми його повинні врятувати. Ви що, фотокартки досі не бачили?
Однак Аліса вже зрозуміла, що не в фотокартці справа — ці люди впізнали Гарольда Івановича і чомусь його злякалися.
— Хто він такий? — спитала Аліса у Рина.
— Ти знаєш! — відповів він.
— Я не знаю про нього нічого лихого.
— Ти його друг, — мовив Рин і підняв списа.
— Вони його друзі! Вони шпигуни Чотириокого! — пролунали вигуки.