Підземний човен

Сторінка 6 з 27

Кір Буличов

Семен Іванович усі вся на ліжко, гості поруч нього, і, дивлячись на стіну, коваль заходився розповідати, коли треба, показуючи на ту чи іншу фотокартку.

— Оце мої бабуся й дідусь, — казав він, — я їх майже не пам'ятаю. Мій дід був ентомологом, він знайшов на Марсі пустельних павучків і цим прославився.

— Ми проходили це в школі, — зауважила Аліса. — Його прізвище Бордаєв.

— Це наше спільне прізвище, — мовив Семен Іванович. — Молодчина, Аліска-кицька, ти мене тішиш. Ти, напевно, добре вчишся.

— Пристойно, — сказала Аліса.

— Вона майже відмінниця, — чесно признався Пашка.

— Чого про тебе сказати не можна.

— У мене бувають зриви, — мовив Пашка. — Справжній талант не може бути відмінником.

— Непереконливо, — озвався Семен Іванович. — А оце мої тато і мама. В день весілля. Мій тато також хотів стати ентомологом, але моя мама страшенно боялася павуків, і йому довелося піти в кулінарію. Він придумав торт "Подвійний сюрприз". Не чули?

— Ні, — відповіла Аліса.

— Після смерті тата ніхто не зміг його спекти. Цей торт складається тільки з начинки. Але начинка зроблена з десяти сортів ягід і плодів, вершків і кефіру. Вона зовсім рідка і навіть частково газоподібна. Для того, щоб цей торт не розплився, тато придумав спеціальне силове поле. А ось ми з Гарольд и ком.

На наступній фотокартці була зображена вся родина. В кріслах сиділи бабуся й дідусь, вони тримали на колінах двох хлопчиків. Позаду стояли тато й мама. Хлопчики дуже відрізнялися. Той, що старший, був худенький, серйозний і сумний. Молодший був веселий міцний карапуз.

— Змалечку ми були дуже різними. Гарольдик відмінно вчився і ніколи не балувався. А з мене вийшов великий пустун.

Коваль важко зітхнув і провадив далі:

— Ви не уявляєте, скільки довелося через мене пережити моїм батькам і братові! І не тільки в ранньому дитинстві. Саме я став причиною трагічної загибелі наших батьків. Так, я! Як зараз пам'ятаю цей страшний момент. Мені було чотири роки, і саме тоді мені захотілося покуштувати новий татів торт,

2* 35

над яким він працював другий рік. Це був супер-торт, котрим можна було нагодувати цілу планету. Досить було покласти на тарілку затравку, зроблену з крему, як цей крем починав рости.

— Як це так? — здивувалася Аліса.

— Він забирав із повітря атоми і сам будував із них свої молекули. Ти поклав на тарілку чайну ложку крему, а через годину виходила ціла цистерна чудового крему. Тато зберігав крем у спеціальному контейнері, бо ше не винайшов способу, як зупинити крем, коли він пбчинав рости. Але я підгледів, куди він клав ключ віз контейнера, і якось, коли всі полягали спати, я відкрив контейнер, поклав затравку на тарілку і почав чекати, поки вона збільшиться. Як зараз пам'ятаю, в домі тихо, всі сплять, я сиджу біля тарілки і дивлюся, як на очах збільшується грудочка крему. А як важко мені втриматися, шоб не покуштувати, та я терплю, а крем усе росте, росте, як снігова грудка...

Коваль замовк, неуважно запустив пальці у вазу з цукерками і зсипав їх собі в рот. Проковтнув, не завваживши, шо вони були у фантиках, і вів далі:

— Коли крем почав розповзатися з тарілки, я взяв ложку, адже я був вихованим хлопчиком, і заходився його їсти. Крем був такий смачний, що я забув про все. Пам'ятаю тільки, як мені довелося відступити, коли крем сповз зі столу, пам'ятаю, як я їв його на вулиці, а він виповзав із вікон і розпливався по газону... Пам'ятаю якісь крики, гомін. Мої батьки потонули в кремі, намагаючись зупинити його, але Гарольдика вони встигли викинути у віконце. Я не відразу дізнався, що став сиротою, бо мене відвезли в лікарню і ледве врятували. Біда була не тільки в тому, що я з'їв надто багато крему. Біда була в тому, що він ріс і в мені. Найкращі медики й хіміки світу не спали кілька діб, аж поки придумали спосіб зупинити крем. На той час, кажуть, він затопив моє рідне місто Кінешму. Мене врятували... але на все життя я залишився калікою.

— Калікою?

— Як мені пояснили лікарі, мій організм для того, щоб урятувати себе, перебудувався і навчився перетравлювати їжу в сто разів швидше, ніж нормальний. Ви бачили, який я ненажера. Це не розбещеність. Це безнадійна хвороба. Мій брат Гарольдик, котрий після смерті батьків став мене виховувати, возив мене до всіх лікарів-дієтологів, я проводив місяці в санаторіях, але кінчалося все сумно: мене доводилось виписувати, бо я пожирав усе, що лежало довкола, я крав їжу із сусідніх столиків, грабував кухні й склади.

А через те, що я так багато і швидко їв, у мені кипіла енергія. У. двадцять років я вже був чемпіоном світу в штовханні ядра, тільки ядро в мене було в десять разів важче, ніж у інших — інакше зі мною ніхто не бажав змагатися. А зі змагань з підняття штанги мене вигнали...

Коваль показав на фотокартку молодого атлета, що тримав однією рукою штангу вагою кілограмів у п'ятсот.

— Тільки уявіть собі цю трагедію, — провадив далі коваль. — Усе життя Гарольд мріяв піти дорогою нашого дідуся й відкрити новий вид печерної сколопендри. Він так любив порядок, тишу, систематику! А йому дістався я... Замість бібліотек він відвідував мою школу й вислуховував скарги вчителів на мою поведінку. Він терпіти не міг обжерливості, а змушений був годувати мене з ранку до вечора. Він цінував тишу, а я її завжди порушував. Я бився, цілувався з дівчатками, прогулював уроки, а Гароль-дик терпів. І аж коли з гріхом навпіл я закінчив школу, Гарольд домовився, щоб мені віддали оцього млина, де я влаштував пекарню. Щоправда, користі від цієї пекарні мало — я з'їдав свіжі булочки швидше, аніж їх пік. Але принаймні Гарольд міг більше про мене не турбуватися. А одного чудового дня двадцять років тому він сказав мені: "Все, Семене. Я виконав свій обов'язок. Решту життя я присвячу науці. Я наведу лад в ентомології".

— Це наука про комах, — пояснив Пашка, хоч усі знали, що це таке.

— Я спік мішок булочок для Гарольда, він узяв із собою довгий ка'нат і ліхтар і спустився в глибоку недосліджену печеру, що починається саме за млином. Він сказав, що повернеться, як тільки знайде свою сколопендру. Але не повернувся... От і все.