— Це не вода! Це нарзан, найкращий у світі нарзан. Наливай у чайник, став на плиту, потім бери скатертину й куверти в буфеті й швиденько накривай на стіл. Зрозуміла, Аліско-кицько?
Від коваля Семена йшов такий шум, гуркіт, веселощі, стільки в ньому було життя, що хотілось сміятися.
— Ще хвилина, і я помру від голоду! — закричав він. — Пашко, зливай картоплю, тягни на стіл, неси з льоху сметану, солоні огірки й не забудь квас. Мій квас на нарзані — найкращий у світі, по нього з Австралії приїздять.
Нарешті, через п'ять хвилин усе було готове, і вони всілися до столу.
— Починай! — гаркнув коваль. Він настромив на риделку цілого .коропа, висипав із каструлі десяток |вёликих, як дині; —кардоплин, відломив половину паляниці — і, як оком змигнути, все це щезло в його пащі.
— Ви Гаргантюа і Пантагрюель відразу, — зауважила Аліса. — Це були такі...
— Не треба пояснювати. Я все читав, — відповів коваль. — Не відволікай мене, а то апетит пропаде.
І з цими словами він кинув у рот іще одного цілого коропа.
Але більше Аліса на господаря не дивилася, бо сама взялася до їжі, яка виявилася такою смачною, що зупинитися було неможливо.
Полуничного мусу коваль їсти не став, попідсував миски з ним гостям, а сам, зітхнувши, сказав:
— Ох, треба мені себе обмежити. З понеділка неодмінно сяду на дієту.
Промовивши це, він узяв зі столу ще одну паляницю хліба і неквапом запхнув собі в рот.
— А чому у вас у колодязі нарзан? — запитала Аліса. — Адже нарзану в середній смузі не буває.
— Мій колодязь — надглибокий, — відповів коваль. — Я його зробив під час останніх випробувань. Нарзан надходить із глибин трьох кілометрів.
І тільки тут Аліса згадала, чому вони приїхали до коваля.
Вона хотіла було спитати про підземний човен, але коваль підняв товстого пальця і промовив:
— Ніяких ділових розмов. Зараз усім спати, спати, спати. їжа не терпить легковажного ставлення.
Він через силу підвівся з-за столу й побрів надвір, де в саду під яблунею Аліса побачила поміст, завалений сіном. Там усі вони й поснули.
Розбудив Алісу джміль. Він літав над самісіньким вухом і занудливо скаржився на життя. Сонце вже стояло низько, тіні подовшали. Чути було, як порипує млинове колесо. Пашка спав на сіні, розкинувши руки й ноги, як парашутист у вільному падінні. Коваля Семена не було видно. Від сіна пахло
солодко й сонно. Може, ще подрімати? П'ять хвилинок?
Аж раптом від млина долинув громовий голос коваля:
— Вставати, вставати, чай готовий!
— Я не хочу чаю, — відповів Пашка, не прокидаючись.
Аліса підхопилася. їй було ніяково. Приїхали до самотнього чоловіка і повкладалися спати, а він змушений порати їх.
Коваль уже сидів за столом. Він сам усе приготував. Притяг самовар літрів на сто, що виблискував як розпечена лава, порозставляв чашки, порозливав у вазочки варення і, головне, напік таку гору пиріжків, шо над нею здіймалася тільки блискуча маківка коваля.
— А дружок твій спить? — запитав коваль, нахиляючись убік, щоб побачити Алісу.
— Я гадаю, він скоро прийде, — відповіла Аліса. — Він любить усе робити сам, терпіти не може, коли йому наказують.
— Ясно, — мовив коваль і усміхнувся. Й відразу ж загорланив на всю округу:
— Павле! Не ходи пити чаю! Спи негайно! Але його наказ запізнився.
Пашка вже стояв на порозі.
— Отож-бо, — буркнув він. — Як дрова пиляти, то де Гераскін? А як чай із пирогом, то про Гераскіна забули.
— Уявляю тебе занудливим стариганом, — сказав коваль. — Ти ж усім своїм онукам голову прогризеш.
Пашка стояв у нерішучості — чи то смертельно образитися, чи то сприйняти ковалеві слова як жарт. Але коваль сам розв'язав за нього це завдання.
— Є вихід, — мовив він. — Нумо їсти пиріжки на-вперегонки. Ти береш, я беру. Хто останній узяв, програв.
— Ой, — зойкнула Аліса. Вона вже не знала, коли коваль жартує, а коли говорить серйозно.
— А чом би й ні, — згодився Пашка, всідаючись до столу.
Коваль почав змагання всерйоз. Він ковтав пиріжки, мовби горошини, а Пашка тим часом спокійно жував, запиваючи чаєм, не поспішав, тільки спитав:
— А хто виграє, що одержить?
— Будь-яке бажання, — відповів поважно коваль.
— Ти ж програєш! — шепнула Аліса.
— Програю, то й програю, — сказав Пашка, й далі поволеньки жуючи пиріжок. — Смачні сьогодні пиріжки у вас вийшли. Мені зараз із капустою попався.
— А ти правіше візьми, он там, із брусницями. Казка!
І, не чекаючи, поки Пашка візьме пиріжок праворуч, коваль схопив звідти пригорщу пиріжків. Гора танула на очах. Це вже була не гора, а пологий пагорб, над яким ритмічно рухалися ковалеві ручиська, ніби ковші екскаватора.
І раптом Пашка напружився, наче приготувався стрибнути.
Ковалеві пальці ковзнули по тарелі, добираючи останні пиріжки. Пашка вмить простяг руку, схопив передостанній пиріжок і крикнув:
— Я виграв, Семене Івановичу!
Ковалеве ручисько завмерло над останнім пиріжком. Він підвів очі на Пашку, кліпнув білими віями і промовив з повагою:
— На вигляд маленький, а жуєш як велетень. Доведеться тобі з понеділка сідати на дієту, вкупі зі мною.
— Мені це ще не загрожує, — заперечив Пашка.
— Бажання зараз замовлятимеш чи потім?
— Потім, — відповів Пашка.
— Слушно. Тоді годинку перепочинемо і підемо дивитися машину.
— У мене бажання, — сказав Пашка.
— Зрозумів, — мовив коваль, усміхаючись, — ходімо дивитися машину зараз.
Розділ З ПІДЗЕМНИЙ ЧОВЕН
Коваль Семен Іванович ледве підвівся з-за столу й пішов попереду. Хоч ножиська в нього були товсті, все одно Аліса дивувалася, як вони витримують вагу такого тіла.
Вони минули колодязь, пройшли крізь зарості ліщини, і тут Аліса побачила скособочений сарай. Двері його були замкнені. Семен Іванович почав шукати по кишенях ключа, не знайшов, розсердився, рвонув замок, дужка відлетіла, і він сказав:
— Нічого, завтра полагоджу.
І вони опинилися в сараї.
22
Коваль смикнув за великий залізний важіль біля дверей, і дерев'яна підлога в сараї роз'їхалася майже в Аліси під ногами. Утворилася велика довгаста яма. На дні ями лежало веретено метрів із десять завдовжки з широкою гвинтовою нарізкою, через що Алісі воно здалося схожим на довгий батон із загостреними кінцями.