Аліса й Пашка пройшли вузьким темним коридором, де стояло високе, у зріст людини, дзеркало і на порожній вішалці висів капелюх, у невеликий кабінет. Стіни кабінету були заставлені стелажами з книжками, там стояв письмовий стіл, на якому лежали папери й зошити і горіла лампа під зеленим абажуром. Перед столом стояли два чорні шкіряні крісла.
Аліса подивилася на Пашку, Пашка — на Алісу. — Давайте знайомитися, молоді люди, — сказав господар квартири. — Мене, як ви зволили проникливо здогадатися, звати Гарольдом Івановичем.
— Я — Аліса Селезньова.
— А я — Павло Гераскін.
— Чудово, чудово. — Гарольд Іванович потиснув гостям руки. — Я вже й не сподівався дочекатися вісточки з дому. Аякже вам пощастило мене знайти?
— За фотокарткою, — відповів Пашка і простяг Гарольдові Івановичу його портрет, що викликав такий жах у мешканців підземелля.
Гарольд Іванович узяв фотокартку й заходився її роздивлятися.
— Як я змінився! — вигукнув він. — Навіть не треба дивитися в дзеркало, аби зрозуміти, як роки, що минули, порили моє чоло зморшками. О роки, роки!
Сказавши це, Гарольд Іванович пройшов за стіл, сів і підніс фотокартку до очей.
— У мене ще лист до вас є, — мовив Пашка і простяг Гарольдові Івановичу конверт.
— Від брата? Від Сені? Як я вам вдячний, мої юні друзі! Та ви сідайте, сідайте, відпочивайте, в ногах правди немає, як казав Цицерон.
Гості послухались. Та як тільки Аліса опустилася в крісло, вона від здивування підскочила — крісло лише здавалося шкіряним і м'яким. Насправді воно було майстерно витесане з чорного мармуру. Тільки вдарившись об нього, можна було зрозуміти, що крісло — обман.
Пашка підскочив, розтираючи забитий лікоть.
— Це як розуміти! — вигукнув він. — Навіщо ви обманюєте людей?
— У чім річ? — Гарольд Іванович підвів голову й здивовано втупився в Пашку крізь окуляри.
— Це ж не крісла, а каміння!
— Ох, так, — Гарольд Іванович винувато всміхнувся. — Я винен! Ці крісла стоять тут так давно і так давно в них ніхто не сідав, що я сам повірив, ніби вони шкіряні. Господи, як біжить час! Зрозумійте, я старію, я втрачаю пам'ять, я стаю неуважним. І мені такі дорогі всі спогади про моє земне минуле, про нашу із Сенею квартиру, про дідусеві крісла, що я намагаюся підтримувати в собі ілюзію того, що життя триває. Так, життя моє давно вже припинилося, але я себе обманюю... пробачте старому немічному чоловікові.
— Нічого, — зніяковів Пашка, — я розумію. Просто від несподіванки...
— Хочете я дам вам свій стілець? — Гарольд Іванович навіть трохи підвівся. — А я постою...
— Ні, що ви! — заперечив Пашка. — Сидіть, я не стомився.
Настала тиша. Гарольд Іванович знову заглибився в читання листа.
Пашка відійшов до полиць, став дивитися на корінці книжок. Потім, не подумавши навіть, що треба попрохати дозволу, простяг руку, аби дістати одну із книжок. І відразу ж відсмикнув руку, бо між пальцями й стелажем пролетіла голуба іскра.
— Ой! Струмом б'є!
— Що? — Гарольд Іванович був роздратований. — Через вас я не можу дочитати листа! Що іще стряслося?
— Я хотів узяти... А воно вдарило.
— Це залишкова електрика, — сказав Гарольд Іванович. — Можливо, вам доводилося про це чути. Електрика накопичується в гірських породах.
Алісі здалося, що очі Гарольда Івановича за товстими скельцями окулярів усміхаються. Чи їй це здалося? А його вказівний палець доторкується до кнопки посеред столу.
— Не журіться, Павле Гераскін, — вів далі Гарольд Іванович. — Це не справжні книжки. Звідкіля мені їх тут добути? Це лише корінці, виточені з каменю. Як учений і інтелігентна людина я не мислю собі існування без бібліотеки. За довгі роки я виточив оці стіни — точну копію бібліотеки мого дідуся. Бачите — ось повне зібрання творів Чарлза Дарвіна. А оце моя улюблена книжка — твір французького ентомолога Фабра. Він так цікаво писав про мурах!
А далі довідники, довідники., словники. Але є книжки для розваги. Так, я не цураюся цього. Бачите "Піквікський клуб" Діккенса? А це його ж роман "Айвенго".
Аліса слухняно дивилася на корінці. На них золотом були витиснені назви. Але ж "Айвенго" написав не Діккенс, а Вальтер Скотт.
— Що? — Гарольд Іванович аж підскочив на стільці. — Звичайно ж. Вальтер Скотт. А там що написано? "Діккенс"? Це неподобство! Я накажу стратити всю друкарню! Я їх розтерзаю!
Рука Гарольда Івановича потяглася до червоної кнопки, але за міліметр від неї завмерла. Гарольд Іванович схаменувся й змінив рішення.
— Гаразд, — сказав він. — Пожартували й годі. Але я повинен зауважити тобі, Пашо, що ти кепсько вихований. Якщо літня немічна людина зробила помилочку, невже ти маєш сміятися з неї? Невже в тебе вистачить совісті сміятися й знущатися?
Здавалося, Гарольд Іванович ось-ось заплаче. Голос у нього тремтів.
— Я не хотів, — признався Пашка. — Ненароком вийшло.
— Я приймаю твої слова за вибачення, — мовив Гарольд Іванович. — І ми забудемо про цей сумний інцидент. Попрошу тебе, Алісочко, розкажи мені детальніше про мого брата Сеню. Який він має вигляд, що поробляє? Чи нудьгує за мною?
— Він дуже за вами нудьгує і любить вас, — відповіла Аліса. — Всі двадцять років, що минули з того дня, як ви загубилися в печері, він не вилазив із кузні, аби виготовити підземного човна для вашого порятунку.
— Це дивовижно, — сказав Гарольд Іванович. —Отже, він завжди вірив, що я живий? Я цього не хотів.
— То ви зумисне загубилися? — здивувалася Аліса.
— Все значно складніше, ох, складніше! Ти ще дівчинка, тобі не зрозуміти тієї пристрасті, яка веде справжнього вченого до подвигів і жертв. Невже ти гадаєш, що Колумб, вирушаючи в безнадійну і небезпечну мандрівку до берегів невідомої Індії...
— Колумб відкрив Америку, а не Індію, — втрутився Пашка.
— Павле, — мовив сумно Гарольд Іванович. — Ти погано закінчиш. І можливо, навіть у найближчому майбутньому.
— Колумб вирушив відкривати Індію, а відкрив Америку, — зауважила Аліса.
— Молодчина, дівчинко. Так ось, Колумб також змушений був розірвати зв'язки зі своїми близькими, покинути землю, яка його не розуміла, і навіть залишити напризволяще своїх діток... Але якби він думав про родину, Америка лишилася б невідкри-тою, а Колумб ніколи б не прославився.