ЯВА ТРЕТЯ Гофмаршал і Фердінанд.
Гофмаршал (дрібочучи по кімнаті). Ви мали бажання побачити мене, мій любий!..
Фердінанд (сам до себе). Скрутити мерзотникові в'язи. (Вголос.) Маршале, цей лист, мабуть, випав у вас із кишені під час параду... а я (із злим сміхом), на щастя, знайшов його.
Гофмаршал. Ви?
Фердінанд. Найкумедніший випадок. Нарікайте на всемогутнього.
Гофмаршал. Ви бачите, як я злякався, бароне!
Фе рдінанд. Читайте! Читайте! (Відходить від нього.) Коли я вже поганий як коханець, то, може, буду кращим звідником. (Поки той читає, він підходить до стіни і знімає пістолети.)
Гофмаршал (кидає листа на стіл і хоче втекти). Прокляття!
Фердінанд (приводить його за руку назад). Терпіння, любий маршале! Звістки, здається мені, приємні. Я хочу мати нагороду за мою знахідку. (Показує йому на пістолети.)
Гофмаршал (вражений, відступає). Будьте розсудливі, мій любий!
Фердінанд (сильним, страшним голосом). Більше ніж треба, щоб послати такого мерзотника, як ти, на той світ! (Примушує його взяти один пістолет і одночасно витягає свою носову хусточку.) Візьміть! Тримайте цю хусточку! Я дістав її від розпусниці!
Гофмаршал. Через хусточку? Ви збожеволіли! Що вигадали ви?
Фердінанд. Берися за цей край, кажу я! Інакше ти не влучиш, боягузе!.. Як він тремтить, цей боягуз! Ти повинен дякувати богові, боягузе, що хоч вперше щось попаде в твою пусту голову!
Гофмаршал лагодиться тікати.
Спокійно! Цього не можна робити! (Випереджає його і замикає двері.)
Гофмаршал. У кімнаті, бароне?
Фердінанд. Хіба варто йти з тобою до валу? Мій найдорожчий, тут голосніше пролунає^ і це, мабуть, буде перший випадок, коли ти наробиш у світі шуму. Цілься!
Гофмаршал (витираючи лоба). І ви хочете рискувати вашим дорогоцінним життям, ви, молода, повна надій людина?
Фердінанд. Цілься, кажу тобі! Мені нема що більше робити на цьому світі!
Гофмаршал. Але ж мені є що робити, мій незрівнянний!*
Фердінанд. Тобі, нікчемо? Що тобі? Бути затичкою там, де людей стає все менше ? В одну мить сім разі© скорчитись і сім разів витягнутись, як метелик на шпильці? Старанно записувати, як працює шлунок твого пана, і бути поширювачем його дотепів? З таким же успіхом і я можу водити тебе, немов якогось рідкісного байбака. Як приручена мавпа, танцюватимеш ти під виття грішників, подаватимеш поноску та служитимеш, як пес, і своїми придворними штучками розважатимеш вічний розпач.
Гофмаршал. Усе, що накажете, пане! Як вам завгодно... тільки ґеть пістолети!
Фердінанд. Гляньте на цього сина гріха! На цю ганьбу шостого дня творення! 1 Неначе його спотворив тюбінгенський книгар, передруковуючи твір всемогутнього! Шкода тільки, безмежно шкода унції мозку в цьому невдячному черепі, яка не дає
1 За біблійною легендою, бог створив світ за шість днів, і саме шостого-дня він з глини виліпив людину.
найменшої користі. Додати б цю унцію павіанові, то й він би став цілком людиною, а тепер це тільки якась крихта розуму!.. І з таким поділяти її серце? Жахливо! Непростимо! Цього финтика зроблено скоріше для того, щоб одводити від гріхіз, аніж спокушати.
Гофмаршал. О! Вічна дяка тобі, боже! Він уже жартує!
Фердінанд. Ні, я не чіпатиму його! Терпимо ж ми гусениць, можна і його пощадити! Зустрівши його, хіба що знижуть плечима і, може, здивуються мудрому господарюванню неба, яке годує деякі створіння покидьками й мулом, яке і крукові на шибениці дає поживу і придворному в багнюці біля трону. Чудуватимуться кінець кінцем з великої передбачливості провидіння, яке й в духовному світі оплачує своїх змій і тарантулів для виділення отрути. Але (знову вибухає люттю) нехай не підповзає огидна погань до моєї квітки, бо я її (хапає маршала і безцеремонно трясе ним) отак, і так, та ще й отак розчавлю.
Гофмаршал (зітхаючи, сам до себе). О мій боже! Як від нього втекти? За сто миль звідси, хоч у Бісетр під Парижем *, тільки б далі від нього!
Фердінанд. Мерзотнику! Якщо вона вже не невинна! Мерзотнику! Якщо ти мав насолоду там, де я молився! (Ще лютіше.) Якщо ти задовольняв свою похіть там, де я почував себе богом! (Раптом замовкає, потім загрозливо.) Краще було б тобі, мерзотнику, втекти до пекла, ніж зустрітися з моїм гнівом на небі!.. Як далеко зайшло в тебе з цією дівчиною? Признавайся!
Гофмаршал. Відпустіть мене! Я все скажу.
Фердінанд. О! Мабуть, упадати біля цієї дівчини принадніше, ніж з іншими витати в небесних мріях... То, виходить,— ©она просто розпусниця і облудною величчю душі прикриває свою низькість, а чеснотою—порочність. (Приставляючи маршалові пістолета до серця.) Як далеко зайшло в тебе з нею? Признавайся, або я стрілятиму!
Гофмаршал. Та нічого... нічогісінько! Майте хвилину терпіння! Вас обдурено!
Фердінанд. І ти мені про це нагадуєш, лиходію? Як далеко зайшло в тебе з нею? Признавайся, або ти вмреш!
Гофмаршал. Mon dieu! Боже мій! Я ж кажу... Та вислухайте ж... батько... власний, рідний батько...
Фердінанд (не тямлячи себе). Продавав тобі свою дочку? І як далеко зайшло в тебе з нею? Признавайся, або я вб'ю тебе!
Гофмаршал. Ви збожеволіли. Ви нічого не чуєте. Я ні^ коли її не бачив. Я з нею не знайомий. Я нічого про неї не знаю.
1 Бісетр — селище біля Парижа, де був дім для божевільних.
Фердінанд (відступаючи). Ти ніколи її не бачив? Ти з нею не знайомий? Ти нічого про неї не знаєш? Дочка Міллера загинула через тебе, а ти одним духом зрікаєшся її тричі? Геть, поганий финтику! (Б'є його пістолетом і випихає з кімнати.) Для таких, як ти, не винайдено пороху!
ЯВА ЧЕТВЕРТА
Фердінанд (після довгого мовчання, під час якого на його обличчі проступає страшна думка). Загинув! Так, нещасна! Я загинув! Іти теж. Так, присягаюся великим богом! Якщо я загинув, загинула й ти!.. О всесвітній судія! Не вимагай її у мене! Ця дівчина моя! Я поступився тобі всім світом за дівчину, відмовився від усього твого чудового утвору. Залиши мені дівчину! Всесвітній судія! Мільйони душ волають до тебе,— зглянься на них оком свого милосердя... мені ж дозволь діяти самому, всесвітній судія! (У розпачі, ламаючи руки.) Невже щедрий, всемогутній творець поскупиться на одну душу, до того ще й найгіршу з усього створеного? Ця дівчина моя! Я був колись їй богом, тепер стану дияволом! (Жахливим поглядом дивиться в одну точку.) Цілу вічність бути сплетеним з нею на пекельному колесі, очі втопивши в очі, з волоссям, що в обох нас стане дибом... наш глухий стогін зіллється в о є д и н о... і там повторювати мої ніжності, і там їй нагадувати її присягання... Боже! Боже! Жахливий шлюб — але вічний! (Поривається йти. Входить президент.)