— Різак ви, дядьку Овдій! Чуєте? Різак ви, дядьку Овдій! Різак! Різак! Різак!..
Страшне це слово лунало, здається, на весь білий світ, а Підопригора відчував гостру втіху: нехай усі довідаються правду про дядька Овдія, хай остерігаються, оминають його.
І хоч у душі й далі тремтів пронизливий острах, та поступово настрій врівноважувався, і знову день поставав перед ним у всій видимій красі, поставав лагідний, добрий. Вже знову став помічати, які трави й квіти ростуть довкола. А ондечки не ота сама чапля стоїть на одній нозі, й воло її одвисло химерною торбою?
Підопригорі знову закортіло вистежувати сіру чаплю, бо цікаво, як вона вхитряється ловити рибу й ховати в торбину. Проте чапля, як на гріх, завмерла непорушно. Мабуть, сита, мабуть, наклювалася дрібноти тоді, коли Підопригора блукав у балці побіля гайка.
Танас бере у верболозах свої мішечки з назбираним цвітом і, несучи на плечах усі ті пахощі, весь дурман паморочливий, поволеньки йде через луг. А луг стеле під ноги м'який килим, гаптований буйноквіттям, і кожна пелюстка усміхається своєю усмішкою, наче говорить Підопригорі щось найпотаємніше. І хлопець розуміє їхню мову, вона западає Танасові в свідомість і бринить там чистою струною.
За лугом, на горбкуватій толоці, розлилося море деревію. Кошики з дрібненьким цвітом виткали живі полотна, понад якими гудуть бджоли, джмелі, дзижчать комахи, літають метелики, ластівки веретенисто довгасті,— і Підопригора, дедалі дужче поймаючись добрим настроєм, простує через оті полотна з деревію, наче під ноги йому вистелені не тільки на нинішній день, а й на завтрашній, і позавтрашній, на сьогорічне літечко дзвінке, на всеньке життя.