Вертається Ніна.
Знову чути протяжний гудок паровоза і тоді зараз же кілька ударів дзвона. Шалімов у найспльнішому зворушенні знову підводиться на своєму ліжку, весь охоплений нестримним поривом, який ще раз підіймає його знесилене
тіло
Шалімов. Це вона! Це вона! Я бачу, як вона стоїть біля, дверей вагона. Я чую, як вона шепче — "підожди... лідожди... я зараз буду з тобою". Любуша!
Хламушка (намагається його стримати). Заспокойся, ти вбиваєш себе.
Чути гуркіт поїзда, що пролітає повз вікна, кидаючи в темряву зали химерне марево своїх вогнів.
Шалімов (майже встає, стискуючи руки Хламушки). Любуша! Любуша! Це вона! Вона почула мій заклик, вона йде сюди. Я чую її легкі кроки... вона біжить по дзвінких плитах перону, вона простягає до мене свої милі ручки. Пустіть же, пустіть мене до неї. Любуша, рідна!
За дверима чути короткий шум і тоді зараз у' залу вбігає Любуша. Не звертаючи уваги на здивовані вигуки, вона кидається з криком "Саша" до Шалімова, і обоє завмерли в безмовних обіймах.
Любуша. Саша!
Ще хвилина, і в залу увіходить Мальванов. Хламушка і професор підходять до нього. Вигуки. Це все відбувається дуже швидко.
. Хламушка. Що таке! Любуша! Жива Любуша, Мальванов! Ігор Миколайович! Нічого не розумію. Н і н а. А як же поїзд?
Любуша сіла на стілець біля Шалімова. Розвидняється.
Любуша. Ну, годі-бо, годі, заспокойся, не плач, мій любий, я тут, з тобою, назавжди, бідний, бідний мій хлопчик.
Шалімов. Ти прийшла, ти прийшла, ти вернулась. (Цілує її руки.) Моя кохана, рідна. Якби ти знала, як я замучився без тебе. Тільки тепер, в ці жахливі години, я зрозумів... як невимовно я тебе люблю. Дай мені твої теплі ручки, твої рідні долоні...
Любуша. Ну, годі, тепер все пройшло, все пройшло, як тяжкий сон. Я не покину тебе ніколи, мій рідний.
Шалімов. Так, так, не йди, не йди. Тут весь час товпились і шепотілись чиїсь зловісні тіні. Я не хочу вмирати,
Любуша, ні, ні, якби ти знала, як це страшно. Вдерж, удерж мене... мені здається, що я кудись пливу... Я знов весь тремчу. (Падає.) Чому це, чому це так холодно... Дай мені твої руки,, Любуша, рідна, не треба мене віддавати їм, не треба. Ти скажи, що ти даси мені друге яблуко, те хтось узяв. Адже ж ти чула, як я гукав, щоб ти вернулась.
Любуша. Так, так, заспокойся, все буде гаразд. Я з то'бою, я з тобою назавжди. Ти видужаєш, ми будемо жити вкупі. У нас (вона тихо говорить йому щось, схилившись над його обличчям) наша рідна дитина...
Шалімов. Любуша... життя моє!
Тим часом Хламушка, професор і Ніна підійшли до Мальванова, що стоїть, як і перше, праворуч біля входу. Хламушка палко тисне йому руку.
П.рофесор. Яке щастя, що ви живий, дорогий колего. Коли ми взнали про цю аварію...
Мальванов. Аварію? Яку аварію...
Хламушка. Значить, ви... Ну, то звичайно ж! Як я одразу не догадався?! Де ви одержали телеграму?
Мальванов. У Продольній.
Хламушка. І зараз же зійшли з поїзда?
Мальванов (здивований). Ну, звичайно. Та в чому справа?
Хламушка. Адже ж через 20 хвилин ваш поїзд роз-. бився, ось телеграма.
Мал ьван,ов (вихоплює телеграму). "За три кілометри від роз'їзду. Південний... експрес № 8... два вагони розбито, в,бито,4, поранено 6, в числі убитих..." (Надзвичайно схвильований.) Експедиція! Моя експедиція!
Хламушка. Бачите. Вас врятувала його телеграма.
Любуша (що прислухалася до розмови, обертається). Наш поїзд розбився? Боже!., значить, якби ми не зійшли... Саша, ти чуєш, наш поїзд розбився. Значить, ти, значить, ти нас врятував!
Шалімов. Так, так, я кликав тебе, я кричав — "вернись", я кинувся під колеса долі, щоб повернути тебе, моя любима.
Мальванов (в розпачі). Моя експедиція! Моя експедиція! Вони поранені, може, вбиті, а я! Я ганебно покинув їх в біді, я зійшов з корабля, негідний капітан і товариш. (Затуляє обличчя руками.)
X л а м у ш к а. Та що це ви, Ігоре Миколайовичу, звідки ж ви могли це знати?
Шалімов (що тільки тепер побачив Мальванова, підводиться ще більш схвильований). Хто це, хто? А, це він, це знову він, проклятий Чингісхан! Чого він тут? Скажи, щоб він забирався геть. Скажи, що я не віддам тебе, що я заплатив за тебе своїм життям, що я відняв тебе у смерті.
Любуша (пробує його затримати). Ради бога, заспокойся... Заспокойся, я нікуди не піду.
Шалімов (з новою, останньою силою). А! Тепер ти бачиш. Тепер ти бачиш, хто з нас сильніший. Ти переміг пустині й річки, ти не знав перепон на своєму шляху, але що; що затримав ти для себе пожадливими руками, ти — завойовник простору! Ти відняв і завіз мою любов, але моя душа полинула за нею через поля і дороги й тремтіла, і вилась біля коліс, що несли її до смерті, і билася, мов птах, в шибки вагона, і кликала, і вернула назад. Твій поїзд розбився, але вона жива.
Любуша. Саша, заспокойся, ляж. Тобі не можна хвилюватися.
Шалімов. Так, я умру, але ти не візьмеш її більше. Вона моя — назавжди... (Слабішає.) Моя кров... моя душа., зостануться в ній... у неї під серцем... моє дитя.
Любуша. Саша! Любимий, рідний!
Ш а л і м о в. Не смій... до нього... тебе люблю... (Падає.)
Всі, крім Мальванова, підходять до нього.
Професор. Кінець...
Любуша схиляється над Шалімовим і ридає. Ніна тихо плаче, притуливши
хусточку до уст.
Червоне проміння зорі заливає кімнату яскравим тріумфуючим світлом. З репродуктора чути веселий * бадьорий марш і слова ранішньої зарядки.
Велика пауза.
Мальванов стоїть один осторонь, стиснувши кулаки, хмуро понуривши голову'. Підіймає голову, проводить рукою по волоссі. Довго дивиться у вікно на червоне проміння. Хлзмушка підходить до нього.і тисне руку. Один по одному вступають далекі й близькі гудки заводів.
Мальванов. Я зараз їду. Візьміть мені квиток на скорий. (Дає йому гроші.)
Хламушка. Добре. Зараз.
Мальванов. Покличте до мене Любушу
Хламушка. Гаразд. (Шепоче Любуші, потім виходить.)
Любуша підводиться, витирає очі й підходить до Мальванова.
Мальванов. Я зараз їду, Любуша. * Любуша. Так, так, звичайно. Прощай.
Мальванов. Ми почекаємо тебе в Красноводську. Виїжджай днів через три. Дай телеграму.
Любуша (хитає головою). Я не поїду, Ігоре.
Мальванов. Будь же розумною, Любуша, ти повинна, чуєш, повинна поїхати. Піти геть від проклятого минулого.