— А навіщо вмикати?! — Одним стрибком опинився між панеллю і Ураносом, відтиснув його грудьми. — Не смій доторкатись! Не можна ж так легковажити… — уже примирливим тоном додав Никифор. — Невже не розумієш?
— Я все добре розумію, — стримано відказав позеленілий Уранос. — Я тільки хотів перевірити живлен-ня.
— А я вважаю: ніякого втручання, — сказав Никифор якомога твердіше. — Сповістимо Інтернаціональ-ну Раду, прибудуть учені, експерти…
— Невже тобі не кортить самому стати біля пульта планети?
— Ні, не кортить.
— Ти ж Никифор Ярковий!
— Ну то й що?
— Де ж твій нестримний порив? Невситима жадоба відкриттів? Ти ж зовсім не такий, як ті сірі мільярди суб’єктів, що населяють Землю. Тебе зганьбили, викинули за борт, а ти… не хочеш одним порухом пальця по-кінчити з усіма земними проблемами!
— Навіщо ця демагогія?
— Ми вважали тебе цікавим об’єктом…
— Хто це "ми"?
— Тепер можу сказати. Ми — інопланетники.
— Що ти верзеш?
— Тобі пощастило, Никифоре, ти скоро побачиш справді досконалу цивілізацію.
— Недотепні жарти! Годі, ходімо звідси!
"Невже це може бути? — билася думка. — Звідки ж вони, ці інопланетники? Та ні, мабуть, це якийсь ши-зик. Побачив все це, от і замакітрилось…" Никифор відчував, як у скронях шугає кров, як несамовито бухає серце.
— За нами мільйони парсеків, роки невтомного полювання на Землю, — продовжував Уранос, — і тепер, маючи під рукою потужний магнітний генератор, я б прогавив момент. Це ти жартуєш чи, як у вас кажуть, кле-їш дурня. А я вже одержав точні вказівки з орбіти.
Ярковий побачив по жовтавих його очах — правда! На Землю пробрався страшний, смертельно небезпе-чний ворог.
— Послухай, Ярковий, давай порозуміємося. Ми давно стежили за тобою. Правда, я сподівався, що ти добиватимешся тієї ляльки — Клари… Ах, яка нудота земне кохання! Який примітив — подвійність людських істот: чоловіче, жіноче! Я змушений був грати роль одного з вас… Але тепер крапка! Не наближайся! Будеш лояльним — залишимо тобі життя, тобі й твоїй Вірі. І не тому, що ми… як це?.. ага, сентиментальні, а тому, що ти допоміг нам виконати велику місію. І для зоологічного музею…
— Будь ти проклятий зі своєю місією! — крикнув Никифор і зненацька бухнув його кулаком у живіт.
Уранос зігнувся, хлипнув і впав обличчям на підлогу. Никифор навалився на нього, міг задушити, як хробака, але стримався. Досить, що знешкодив. Тепер треба відпровадити до Інтернаціональної Ради. Над людьми ж нависла небезпека…
Уранос перестав силкуватися, лежав пластом і не ворушився. "Ще дуба вріже, — подумав Никифор і під-вівся, став на рівні ноги. — А кров у нього… невже зелена?" Той, зітхаючи, певне, від болю, перевернувся на спину. Тепер сумніву не було — кров у нього зелена. І обличчя йому позеленіло, стало, як машкара.
— Ну, то що: будеш погрожувати? — все ще важко дихаючи, гукнув Ник. — Вставай, підемо.
Подав йому руку, допоміг підвестися. Лише зараз помітив: рука в Ураноса чотирипала, пальці нервово смикались. Ішли до пролому, Уранос ледве ноги тягнув.
— Скажи, чому ж ви, інопланетники, отак агресивно настроєні проти нас? — запитав Никифор. — Чому не з’явилися чесно, відкрито, як дорогі гості? Хіба ми не брати по космосу? Ну, чого ж мовчиш? Нема чого сказати?
— Все одно не зрозумієш. "Чесність", "братство" — примітивні поняття, вироблені земною етикою. Бо-ротьба, безперервна, нещадна боротьба — ось Закон Космосу. Це необхідність і потреба!
— Які ж ви моральні пігмеї… — похитав головою Никифор. — Безсердечні, зовсім безсердечні істоти.
— Так, ми безсердечні. Функцію біологічного, до того ж недосконалого смока, який ви називаєте серцем, у нас виконують стінки судин. Ритмічно коливаючись, вони забезпечують циркуляцію крові. Це досконаліше.
— Невже справді немає серця? — здивувався Никифор.
— Тобі навіть уявити важко, — скривився інопланетник. — Можеш перевірити. Послухай. — Никифор, нахилившись, притулився вухом до його вузеньких грудей. Затамував дихання, прислухався… і нічого не по-чув. Слух не вловлював такого звичного, такого знайомого тукоту!
— Переконався? — наче з якоюсь зловтіхою спитав зеленяк.
— Не чути… — відповів Никифор, не відхиляючи голови від його грудей. — Дивина…
— Ми безсердечні! — з притиском сказав Уранос, підвів над юнаком руку і чимось кольнув йому в лопатку.
Никифора наче пронизало електричним струмом, він одразу скорчився, ноги самі собою підкосилися. Біль швидко стих, але юнак з жахом відчув, що не може ворухнути ні рукою, ні ногою. В безсилій люті скрего-тав зубами, намагався хоч перевернутися на живіт, але марно. Його кат стояв поруч, і його очі палали зеленку-ватим переможним вогнем.
— Ми вважали: ти служитимеш нам… Та нічого, ти свою функцію вже виконав. Тепер ніщо не перешко-дить нам вивести Землю на іншу орбіту. Ближче до нашого Урана.
Цієї миті Никифор помітив якусь постать, що видиралася в пролом. Невже Віра? Вона! Який жах!
— Якщо ти попросиш у нашого Навігатора…
— Убивця! Падлюка! — якомога дужче закричав Никифор. — Слизняк! Усі ви інопланетники — слизня-ки, і твій Навігатор також!
А вона йде. Невже не второпала? О людська довірливість! Верталася б швидше назад, сповістила б…
— Сильні емоційні імпульси свідчать про близькість до тваринного світу, — сказав Уранос. — Та вже настав час кінчати експеримент.
У цю мить Никифор помітив у Віриній руці білий гострий уламок каменя і закричав ще дужче.
— Кара впаде на твою голову! Справедлива кара! Віра вже близько, хоча б він не оглянувся…
— …Земля відплатить! По голові, по голові!
Це була і команда, і просьба, і жагуче бажання помсти. Ну, не схиб же, Віро!
Певне, почувши Вірине дихання, Уранос обернувся, але не встиг піднести руки, як камінь майнув угорі: Віра з усієї сили вдарила по ненависному зеленкуватому черепу. Уранос навіть не кавкнув, впавши до її ніг. Віра ступнула до Ника. Стала на коліна, обхопила його голову, припала до грудей.
— Любий мій… Що ж він тобі заподіяв? Ти поранений?
На очах у юнака виступили сльози. Як не намагався їх стримувати, а вони текли, котилися по щоках. Ві-ра витирала їх ніжними доторками пальців.
— Що між вами сталося? — допитувалась дівчина.