"Еврика! — промайнуло в думці. — Посаджу апарат біля нього! І як я одразу не додумалась?.."
Закрила люк, схилилася над панеллю. Апарат різко рвонуло вгору, підкинуло над лісом.
Опустилася за кілька метрів од юнака — мала надію, що якось удасться транспортувати його. Узяла під пахви, підвела та не змогла ступнути й кроку: біль у нозі для Никифора був нестерпний.
— Ні, Віро, не можу…
Опустила на землю. Безпорадно озирнулася навколо, витерла спітніле чоло. Ну, що його робити?
У глибині лісу наче щось промайнуло, почулося тихе дзижчання, і Віра побачила: петляючи поміж дере-вами, сюди наближався "Меркурій"— одномісне літаюче крісло. Віра здалеку впізнала Кларину маму і чомусь зашарілася.
— Ой, як добре, Надіє Павлівно, що ви прибули! — кинулася до неї, коли "Меркурій" плавно опустився біля апарата. — Сама нічого не вдію.
Надія Павлівна зіскочила з свого сидіння, швидко підійшла до Никифора, розкриваючи на ходу сніжно-білу сумку. Подивилася на скорченого юнака, потім перевела погляд на дерево, по якому повзали бджоли.
— Мабуть, меду хотів видрати… Зараз, Віро, накладемо йому шини…
Никифор лежав, поклавши голову на лікоть, і важко дихав; Надія Павлівна приладнувала шини до по-шкодженої ноги, Віра стояла навколішки і обережно прикладала шматки криги до його розбухлих щік. Над го-ловами в них спокійно гуділи бджоли, у гіллі висвистувало, чиргикало, витьохкувала" птаство; дерева мріяли про щось своє — усе було цілком байдуже до людських клопотів.
"Золота в Клари мама, — думала Віра, спостерігаючи, як Надія Павлівна вміло забинтовує Никові ногу. — А він терплячий — ні разу й не застогнав…"
XI
Коли на екранчику з’явився зеленоголовий Уранос і заговорив про зустріч, Клара не знала, що відповіс-ти. Перемовки за стільки кілометрів — чемність, ну, нехай цікавість до випадкового знайомства, а приліт із Мі-сяця на побачення — це вже щось серйозніше. І це її трохи лякало.
— Не знаю… Я дуже зайнята, не зможу відірватись і на півдня.
— А вам не треба буде відриватись: я прилечу в інститут. Згода?
— Сюди? В Антарктиду?
— Так, в Антарктиду.
І в голосі, і у виразі обличчя було стільки мольби, що Клара не змогла відмовити. А тепер уже шкодувала. Чи потрібне їй це побачення?
Уранос прилетів наступного дня, як і обіцяв. Клара чекала на нього в оранжереї, блукаючи поміж товсте-лезними пальмами і час од часу поглядаючи на годинника. На якусь мить в уяві постав образ Никифора, та вона одразу ж відігнала цю згадку і зосередилася на Ураносі. Який він все-таки делікатний…
В оранжереї було зовсім тихо. Високе пластикове склепіння надійно захищало субтропічний парк від студеної віхоли, яка невтомно жбурляла сніг, шмагала гладеньку поверхню, наче поклала собі пробитися крізь оцю прозорість до ніжної зелені, дихнути на неї лютим холодом, одягти в біле. Щось звірине було в тому сту-гонінні, в невгамовній шаленості.
Новий знайомий з’явився зненацька. Рівним кроком ступаючи по золотистому піску, підійшов до неї і злегка схилив голову:
— Радий вас бачити.
Клара подала руку. По виразу його жовтавих очей важко було визначити, чи він справді радий, чи сказав із чемності.
— А у вас тут чудово! Посеред криги — пальми, магнолії, кипариси… О, а це, здається, лавр?
— Так, це благородний лавр, як казали в давнину. Ходімо, покажу троянди.
З широкої алеї вони звернули на стежку і, пробираючись поміж кущами, дійшли до дзюркотливого поті-чка, крізь прозору воду якого було видно найдрібніші камінчики.
— А риба тут є?
— Звичайно. Форель.
Уранос зітхнув:
— Все-таки життя земної людини коротке, не встигне й планету добре роздивитися.
Це зітхання здалося Кларі трохи напускним, тим більше, що її співбесідник наче відділяв себе від "земних" людей.
Навколо було багато квітів. Троянди полум’яніли червоно, синьо, жовто і навіть чорно. Росли кущами, тяглися вгору по дугових підпорках, слалися по зеленій траві.
— Фестиваль! — вигукнув гість. — Фестиваль кольорів! Уже з-за самих тільки троянд варто було летіти з Місяця.
— Хіба що з-за троянд…
В голосі Клари вчулася іронія, і Уранос поспішив додати:
— Але найкраща троянда…
— Не треба епітетів і метафор! — перебила Клара. — До речі, я не знаю, як вас величати.
— Пробачте, Кларо, я був тоді такий схвильований…
— А я гадала, ураноси не хвилюються.
Він чомусь аж кинувся:
— Як ви сказали?
— Я для себе прозвала вас У-ра-но-сом, Ви ж розповідали…
— А-а… Влучно.
— А як же вас на ім’я?
— Зовіть… Генріхом, коли хочете.
— А моє ви вже звідкись знаєте…
— О, ми багато знаємо про те, чим цікавимось.
Притишеним голосом, розрахованим на співчуття, він сказав, що досі йому не щастило зустріти отаку цікаву дівчину, якою є Клара. Були, звичайно, знайомства, але все не те.
— Ну, як ваш проект моделювання історії? — перевела розмову на інше Клара.
— Комісія експертів схвалила.
— Он як! А ви особисто вважаєте, що він досконалий?
— На жаль, він далекий від досконалості. Немає гарантії, що наслідки будуть не викривлені. Але час покаже. Спробувати варто.
— А що ви вважаєте слабким у ньому? Генріх охоче виклав свої міркування:
— Що таке, власне, історія? Це події в часі і в просторі. Так от, якщо простір ми забезпечуємо, то час… Ви ж розумієте, ми не можемо розтягнути експеримент, скажімо, на три тисячі років. Потрібне пришвидшення. І тут важливо визначити коефіцієнт.
— Це було б комічно: філософи не прогулюватимуться, а бігатимуть і на бігу проголошуватимуть свою мудрість.
— З філософами ще можна впоратись: думки їхні відомі, гайнувати час ніхто їм не дозволить. А от пересування армій, бої. Хоча швидкість подій і процесів — явище відносне. Може, порівнюючи з яким-небудь суспільством на другому кінці Галактики, земляни живуть у блискавичному, так би мовити, темпі.
— Можливо, — згодилась Клара. — Але інша інтенсивність може привести й до інших наслідків. Та ме-не хвилює не це. Мені здається, проект у самій своїй суті антигуманний.
Генріх не міг погодитися з цим і підкреслив, що біороботи — це, власне, механізми, або, сказати б, символи колишніх діючих сил.
— Механізми… з емоціями? Чим же вони відрізнятимуться від людей?
Генріх пустився в міркування про юридичний статус біороботів, їхнє походження. До того ж експери-мент, мабуть, доведеться розчленити — запрограмувати тільки вузлові, критичні моменти, які впливали на хід історії. Але Клара не відступалася, і Генріх зрештою постарався перевести розмову на інше.