— Він таке верзе, шо я боюсь й переказувати...
— Що? Що таке? — почулося з усіх боків.
— Ясновельможний гетьмане! — звернувся Блясь знову до Потоцького. — Дозволь привести жовніра перед твої очі. Мені він певно розказав брехливі звістки, тобі ж не посміє сказати неправду...
Поміж панами пішов гомін.
— Що таке сталося? Які такі вісті, що їх неможливо переказувати? Утік Хмельницький? Не знайшли його?
— Покликать! — звелів Потоцький.
Через хвилину хорунжий привів і поставив перед очі гетьмана вбраного по українському парубка. Він був укритий курявою, а з драних його чобіт виглядали змуляні в крові пальці.
— Який же це жовнір? — здивовано й з посміхом питали пани.
Парубок упав навколішки й поцілував край одежи Потоцького.
— Ясновельможний гетьмане! Не звели мене катувати за лихі вісті, що почуєш — я не винен, що мушу таке говорити...
— Скоріше, собаче бидло! — гримнув Потоцький і хотів ударити парубка передом чобота, але спинився.
— Я жовнір з полку пана Сапіги... — казав, запинаючись, наляканий жовнір. — Я врятувався тільки через те, що передягся в одежу вбитого козака!..
— А, так ти втік з бойовища?! На шибеницю лайдака! — знову гримнув старий гетьман.
Жовнір поклонився в ноги.
— Нехай мене пан Бог покарає, коли я брешу. Я бився під час всього бойовища, але реєстрові козаки нам зрадили, драгуни теж перейшли на бік Хмельницького... Татари й козаки оточили нас під Жовтими Водами, мов сарана... Ми три дні билися, але не стало сили...
Потоцький і де-хто з панів посхоплювалися з стільців, і, сперши дух, прислухалися до кожного слова жовніра.
— Де-ж військо? Де мій син? — приголомшений звістками грізно питав Потоцький.
— Військо все загинуло, а вельможний син твій впав поранений і або вмер, або дістався в полон...
— А щоб тобі язик відсох за твої вісті... — скрикнув Потоцький і, вдаривши себе рукою по чолі важко сів у крісло. Пани зблідли на виду. Хміль одлетів від усіх і по столах пішло таємне жахливе шопотіння. Скілька хвилин ніхто не знав з чого почати. Нарешті Корецький першим перебив мовчанку, звернувшись до, Потоцького:
— Нащо пан гетьман слухає цього хлопа, коли він, очевидячки, або божевільний, або стообреха. Пoбачивши козаків, він утік, як останній страхополох і, щоб виправдати себе, наплів тут такого, що й купи не держиться.
— Що всі схизматики нам зрадили, це цілком можливе, — обізвався Калиновський.
— Вони всі пеклом на нас дихають!
— А хоч би й так? — перебив Корецький.
— Так у пана ж Стефана, ви казали, десять тисяч війська польського, а деж воно? У нього десять гармат, а де ж вони?
— Гармати відразу в нас козаки відібрали, а військо все посічене й побрано в полон... — озвався жовнір.
— Цить проклятий! — гукнув Потоцький, і вдарив таки жовніра чоботом. — Невже мій син у бранцях? О Пречиста Діво: невже те може бути?..
— Та ні, пане Миколо! — знову доводив Корецький Потоцькому, — Сам обміркуй: у пана Стефана, опріч драгунів, дві тисячі вершників та стільки ж коней, а в усіх шляхтичів коні добрі... І от з тих тисяч ніхто не врятувався верхи на коні, а цей жовнір утік пішки... Ну, чи можливо ж йняти йому віри? Чи й жовнір ще він? Може він козак і його підіслав Хмельницький, щоб збентежити наше військо. Його треба допитати.
— Розв'язати йому язика! — гукнув Потоцький, неначе зрадівши, що є над ким показати свою владу.
Жовнір підняв руки вгору.
— Бог свідок, що правду кажу!... Йому не дали скінчити й, вивівши з світлиці, повели на катування.
Промова Корецького всіх підбадьорила. Всім хотілось, щоб те, що говорив жовнір було неправдою, і пани тепер упевняли один одного й самих себе, що підісланий хлоп все наплів, щоб збаламутити поляків.
— Чи можливо ж, щоб якісь розбещені хлопи вигубили десять тисяч польського війська?
— Польського війська, що всьому світові відоме, як найсміливіше?
Навколо столів знову почувся сміх та брязкіт кухлів. Тепер пани вже сміялися з свого переляку, і всяк намагався вдати з себе байдужого й веселого, упевняючи інших, що він і на крихту не поняв віри хлопові. Несподівано веселий настрій увірвав Калиновський:
— Чи брехав цей втікач, — сказав він Потоцькому, — чи правду сказав, а нам час рушити на південь, слідом за переднім військом. Не квочки ж ми, щоб висижувати тут яйця!
— Ці слова польного гетьмана не до смаку були панам, і з усіх боків почулися незадоволені вигуки:
— Куди йти? По що нам іти? Ніякого ворога немає, а ми будемо волочитися по степах та мордувати людей і коней?
Калиновський почав доводити, що неможливо стояти в Корсуні, погубивши зв'язок з переднім військом, а що треба йти вперед, поки той зв'язок поновиться.
Ці суперечки не подобалися коронному гетьманові, і він гостро перебив Калиновського:
— Не місце, пане польний гетьмане, тут на бенкеті радитися про військові справи. Через годину я призначаю нараду в своїх покоях і прошу всіх полковників туди.
На тому й скінчився бенкет пана Корецького. Через день у Корсуні лишилася тільки невевелика залога, все ж польське військо під проводом гетьманів, як обстоював Калиновський, пішло за Рось, на південь.
Тільки не далеко йому довелося ходити, бо під Смілою, на перевозі через Тясмин, польський під'їзд побачив все козацьке військо й, переляканий, прибіг з тією звісткою до геманів.
Тепер уже не було сумніву, що переднє польське військо під проводом Стефана Потоцького загинуло. Як грім вразила всіх звістка, що Хмельницький так близько й з такою великою силою, яка спромоглася вигубити чимале військо гетьманового сина. Потоцький почав тужити по синові й у запалі хотів був іти далі, щоб напасти на Хмельницького й помститися за сина, але між панами збилася ціла буча. Всі були налякані звісткою й ніхто не хотів іти вперед. Навіть той самий Корецький, що напередодні похвалявся розігнати козаків канчуками, тепер вигукував зовсім інші промови:
— Куди ж нам іти? — звертався він до Потоцького, — іти що б ускочити Хмельницькому до рук, як необачно вскочив пан Стефан? Нам треба самим вибирати місце, здатне до бою, й на нъому стати. Нехай Хмельницький іде до нас, тоді ми йому покажемо, яка в нас з хлопами розправа!
— Та й ставати нам не тут, — озвався полковник Бігановський, — нам треба одійти ближче до міст.