Через якийсь час старий гайдук приніс їй обідати, але Пріся не схотіла їсти й, спершись на лантухи з пшоном, нерухомо сиділа в кутку.
Так минув увесь день, увечері ж Друцький повернувся на підпитку з бенкету й звелів привести Прісю до себе.
Старий гайдук, що вже багато років прислужував полковникові, розумів уже, на що пан кличе молодицю й раніше, ніж привести Прісю, примусив її причепуритись.
Коли Прісю привели до Друцьокого, він сидів на широкій лаві, спіраючись на подушку, підкладену за спину. Махнувши рукою гайдукові, щоб вийшов, він звелів Прісі підійти де себе.
— От що, молодице: дуже ти вродлива й жаль мене бере, коли подумаю, щоб тебе віддати катам. Чи на те ж на світі жіноча краса? Покохай мене, так я тебе, замість того, щоб скарати, любкою своею зроблю! Панею вберу тебе й на Волинь з собою повезу.
Пріся низько вклонилася.
— Спасибі, вельможний пане, за вашу ласку. Тільки не вільна я вас покохати, бо кохаю свого чоловіка, а двох одноразово серце не кохає...
— На що мені те знати: чи кохаєш ти свого чоловіка, чи ні? Хоч ти його у серці й кохай, а до мене будь ласкавою.
— Не можу цього, пане, бо шлюб чесний я з ним узяла й присягу дала бути вірною йому дружицою...
— Та ти про те забудь! — почав уже хвилюватись полковник. — З ним тобі вже не кохатись. Ти або будеш моєю, або підеш до рук ката!
— То віддавайте до ката, — рішуче відповіла Пріся, — а чоловікові я не зраджу.
Друцький уже чув про пригоду з Потоцьким і поводився з упертою молодицею обережно, проте, речі Прісі дуже його дивували, бо, на думку полковника, такого завзяття можна було сподіватися тільки від паній. Вгамувавши себе, він почав ласкавіше:
— Не розумно говориш ти, молодице! Чому тобі не пожити ще? Ти така молода й хороша. Ти ще зазнаєш зо мною втіхи. Може ти ,не ймеш віри, що я тебе покохав...
— Він притяг Прісю за руку, посадив поруч себе.
— От тобі слово гонору, що що я покохав тебе й дуже мені тебе жаль.
Пріся повірила тому, що серце польського пана добре й упала з плачем до його ніг.
— Паночку, голубчику, ріднесенький! Пустіь мене до батька!
Ці слова знову розсердили полковника.
— Ото вже дурниці верзеш ти, молодице! Хіба ти мала дитина, щоб тобі жити з батьком та з матір'ю? Батька й матері тобі вже ніколи не бачити так само, як і свого чоловіка! Я буду тобі й за, батька, й за матір, і за чоловіка!
Він підвів молодицю з долу, посадив біля себе й обхопив рукою за стан. Знесилена тією надіею, що на хвйлину промайнула й знову заступилася тяжким одчаєм. Пріся не пручалася й тільки колотилася від ридання в обіймах полковника. Це подало сластунові надію. Кров жвавіше забуяла по його напружених жилах, і він міцніше стиснув молоду жінку в своїх обіймах. Але вона враз схаменулась і вислизнула з його рук. Очі її знову зайнялися вогнем завзяття, а постать відбивала рішучість обороняти свою честь, як звір обороняє своє життя.
— Не руште, пане, бо буде й вам те, що було Потоцькому! — крикнула Пріся.
— А що ж саме? — питав Друцький, скочивши з лави й намагаючись знову вхопити Прісю.
— Кусатись буду! — крикнула молодиця, й по погляду її полковник зрозумів, що вона здіснить свою похвальбу...
Страшно розлютований він сів на лаву. Здобич, що, здавалося, була вже в руках, вирвалася.
— Ну, побачим же, хто кого переможе! — крикнув полковник і вдарив у долоні.
Увійшов гайдук.
— Всип їй півсотні різок, а як буде й завтра така вперта, то битиму канчуками.
Пріся впала навколішки.
— Благаю вас, пане, звеліть мене вбити!
— Смерть від тебе не втече! А поки що — буде не по твоєму, а по моєму! — гукнув Друцький.
— Ох ти дурна та нерозумна! — говорив гайдук, ведучи Прісю до комори, — Їй таке щастя сам пан полковник звернув на неї увагу, а вона, бач — недоторку з себе вдає. І мені через тебе клопіт: от бити тебе треба, а що мені з того за втіха?
Він замкнув Прісю в коморі й через деякий час прийшов туди з в'язкою лози. Пріся не змагалася, й гайдукові не довелося її зв'язувати... Вона мовчки, заціпивши зуби, далася на катування...
Проте вона не витримала цієї великої образи й після катування їй впало на думку самій заподіяти собі смерть. Ця думка недовго панувала в душі Прісі — вона зріклася її, страхаючись Божої кари. Молода жінка навіть перехрестилася, маючи саму думку про самогубство за гріх.
За тих часів православні священики були добре освічені, дістаючи виховання в Київській академії, вважаючи ж на утиск з боку поляків, вони ближче горнулися до своєї парафії, єдналися з простим людом і навчали його на добре життя. Пріся пам'ятала навчання пан-отця, що хто прийме муку на землі та помре за правду, той добуде собі світле й радісне життя після смерти біля престолу Божого. І вона не хотіла, втративши щастя на землі, втратити його й на тім світі.
Далі в голові молодої козачки пробігла думка, щоб заподіяти собі каліцтво. Вона знала, що коли б стала бридка на виду, то до неї не чеплялися б польські пани, й, або випустили б її з неволі, або вже стяли б голову відразу. Через те Пріся спинилася, було, на цій думці й навіть почала вигадувати, як би стати огидливою: чи розрізати собі на двоє губу, чи ніс укоротити, чи виколоти око... Тут їй згадалося, що пан-отець навчав: "якщо через око ти до гріха йдеш, то видери око". Вона стала певна, що виколоти собі око не тільки не було б гріхом, а, навпаки, було б утодним богові ділом, бо ва очі її все й задивляються пани.
Молода жінка стала на тому, щоб виколоти собі око, але разом з цією думкою її оповила тяжка нудьга.
Стати огидцою па виду, — думала вона — це-ж гірше, ніж умерти... А що, як її не замордують, випустять... що-ж тоді без ока? Тоді ж я буду немила й Микиті...
Страх бути огидною любому чоловікові спинив молоду жінку, й вона на якийсь час зріклася свойого заміру.
Два дні не водили Прісю до покоїв, на третій же день привели знову.
— Ну, молодице... — сказав Друцъкий — сидячи, як і той раз на подушках: — Надумала? Сідай сюди до мене.
Пріся стояла, мов закаменіла. Друцький устав, наблизившись і взяв її за плече.
— Годї тобі мордуватисъ та муки собі по дурному задавати... прихились до мене.
Пріся відхилилась від його рук.