Сонячні промені вже осяяли вершечки дерев. Усі спали, крім Діка Сенда й старого Тома.
Юнак підійшов до Тома.
— Томе,— тихо мовив він,— ви чули рикання лева, ви бачили ланцюги й колодки работорговців. То ви, мабуть, знаєте, що ми в Африці?
— Так, містере Дік, знаю.
— Ось що, Томе: не кажіть про це ні місіс Уелдон, ані вашим товаришам! Не треба нікого лякати.
— Гаразд, містере Дік.
— Томе,— провадив Дік,— ми повинні бути дуже пильними. Ми перебуваємо в ворожій країні. Страшна це країна, страшні й тутешні вороги! А нашим супутникам ми скажемо тільки, що Гарріс нас зрадив,— хай вони будуть насторожі. Хай думають, що нам загрожує напад тубільців. Цього досить.
— Мої товариші — віддані й хоробрі люди, містере Дік.
— Знаю. Знаю й те, що можу покластися на ваш здоровий глузд і життєвий досвід. Ви мені допоможете, Томе?
— Завжди й у всьому, містере Дік!
Дік Сенд звірив старому Томові свій план. Отже, з Гарріса завчасу зірвано маску. Його викриттю допомогли знайдені під деревом ланцюги та колодки, покинуті втікачами-невільниками, і несподіваний лев'ячий рик у хащах. Американець зрозумів це і втік, мабуть, трохи не довівши загін до місця, де на нього мали напасти. Негору йшов назирці за мандрівниками, бо тільки про його присутність могла свідчити поведінка Дівго. Португалець, певно, вже зустрівся з американцем, і вони розмірковують, як діяти далі. Таким чином, у ближчі години небезпека мандрівникам не загрожує. Цей час треба використати для порятунку. [175]План Діка полягав у тому, щоб якомога швидше повернутися на узбережжя. Потім рушити берегом океану — байдуже, на північ чи на південь,— добутись до першого-ліпшого португальського поселення, а там уже чекати якоїсь нагоди повернутися на батьківщину.
Але як дістатися до узбережжя — тією самою дорогою? Як і передбачав Гарріс, Дік Сенд одкинув цю можливість.
Справді, було б дуже необачно знов вирушати в цю важку подорож крізь лісові хащі тільки для того, що повернутись туди, звідки вони прийшли. До того ж, Негору та його спільники, безперечно, підуть слідом за ними.
6 інший шлях — коротший і безпечніший — водний. Треба поплисти річкою за її течією на плоту. Негору загубить їхній слід. На них не нападуть хижі звірі. На міцному плоту, добре озброєні, Дік Сенд і його супутники дали б належну відсіч і тубільцям, якби ті на них напали. А для вкрай виснаженої місіс Уелдон та її хворого сина подорож річкою була б найзручніша.
Звичайно, якби вирішили йти лісом, можна б сплести з гілок ноші; не забракло б і носіїв. Але тоді руки двох негрів будуть зайняті ношами, а це теж необачно: адже всі його товариші повинні бути готовими до оборони в разі несподіваного нападу.
До того ж, пливучи вниз за течією річки, Дік Сенд почував би себе в своїй стихії!
Отже перш за все треба розвідати, чи нема де поблизу річки. Дік Сенд гадав, що є, і ось чому.
Річка, що впадала в Атлантичний океан поблизу місця катастрофи "Пілігрима", не могла текти ні з півночі, ані зі сходу — з обох боків обрій замикали гори. Тож річка або витікала з гір, або ж, течучи звідкись-інде, круто повертала на південь біля передгір'я. Мандрівники неодмінно мають знайти неподалік цю річку чи принаймні одну з її приток, досить повноводну, щоб нести пліт. У всякому разі, водний шлях, якийсь потік — десь недалеко.
І справді, протягом останніх миль переходу рельєф помітно змінився. Схили стали пологішими, грунт — вологішим. Де-не-де зміїлися струмочки, вказуючи на те, що підґрунтя щедро насичене водою. В останній день загін простував понад таким струмком з іржавою водою й брудно-рудими берегами. Відшукати його буде [176] неважко. Звісно, годі й думати, щоб плисти на плоту вузьким звивистим руслом цього струмка. Але вони подадуться вздовж його берега і дістануться річки чи бодай ширшої й більш підходящої для плота притоки.
Такий простий план склав Дік Сенд, порадившись із старим Томом.
Настав день, і один за одним попрокидалися їхні супутники. Місіс Уелдон передала на руки Нен малого Джека, який іще спав. На жовто-бліде личко хлопчика боляче було дивитися.
Місіс Уелдон підійшла до Діка Сенда.
— Діку,— спитала вона, озираючись довкола,— де це Гарріс? Я його не бачу.
Юнак не хотів казати своїм супутникам про те, що вони не в Болівії, а в Африці. Проте приховувати зраду американця він не мав наміру. Тож він не вагаючись сказав:
— Гарріса більше тут немає.
— Він, мабуть, поїхав уперед?
— Він утік, місіс Уелдон. Гарріс — зрадник. Він змовився з Негору й завів нас аж сюди.
— З якою метою?
— Не знаю. Знаю тільки, що нам треба негайно повернутись на узбережжя.
— Гарріс— зрадник! — повторила місіс Уелдон.— Я це передчувала! І ти гадаєш, Діку, що він діє в змові з Негору?
— Так, місіс Уелдон. Португалець увесь час ішов слідом за нами. Певно, випадок звів цих двох пройдисвітів і...
— Сподіваюсь, що вони не розстануться доти, доки я з ними не здибаюся! — озвався Геркулес.— Я розіб'ю голову одного об голову другого! — докинув він, потрясаючи своїми кулачиськами.
— Що буде з моїм Джеком? — вигукнула місіс Уелдон.— Я ж так сподівалася, що ми от-от дістанемось до асьєнди Сан-Фелісе!
— Джек одужає, коли ми підійдемо ближче до узбережжя,— сказав старий Том.— Там здоровіше повітря.
— А ти певен, Діку,— знов озвалася місіс Уелдон,— що Гарріс нас зрадив?
— Так, місіс Уелдон,— коротко відповів юнак, не бажаючи розводитись на цю тему. І, пильно подивившись на старого негра, додав: — Цієї ночі Том і я [177] розкрили його зраду. Якби він завчасу не втік на своєму коні, я 6 його вбив!
— То, виходить, асьенда?..
— Немає тут ні асьвнди, ні села, ні поселення! — відказав Дік Сенд.— Місіс Уелдон, я повторюю: нам треба чимшвидше повернутись на узбережжя.
— Тією самою дорогою, Діку?
— Ні, місіс Уелдон. Ми попливемо річкою на плоту до океану. Цей шлях не такий виснажливий, до того ж безпечніший. Ми ще пройдемо кілька миль пішки, і я не сумніваюсь...
— Я зовсім не стомилася, Діку! — відповіла місіс Уелдон, бадьоро усміхаючись.-Я можу йти пішки. І понесу Джека...
— А ми нащо? — озвався Бет.— Ми понесемо вас обох.
— Так, так! — підхопив Остін.— Зробимо з гілок ноші, намостимо листя...