Першою подала приклад Англія. 14 травня 1833 року вона видала закон про звільнення всіх негрів у британських колоніях, і в серпні 1838 року шістсот сімдесят тисяч чорних невільників дістали свободу.
Через десять років, 1848 року, Французька Республіка звільнила у своїх колоніях двісті шістдесят тисяч негрів.
1859 року війна, що вибухнула в Сполучених Штатах між федералістами й конфедератами, завершила справу ліквідації рабства негрів, і в усій Північній Америці негри стали вільними.
Так було врешті скасовано рабство в колоніях трьох великих держав. Нині работоргівля провадиться тільки в іспанських і португальських колоніях та ще на Сході, у турків і арабів. Бразілія не звільнила своїх 'рабів, але не купує нових, і діти негрів-невільників народжуються там вільними.
Проте в глибині Африки й далі ведуться кровопролитні війни. Тубільніліжді полюють на людей, і часом цілі племена потрапляють у рабство. Каравани невіль-
(88) Сто днів — період другого правління Наполеоне І у Франції (від 1 березня по 12 червня 1815 року). В червні 1315 року Наполеонове військо було розбито під Ватерлоо, і він зрікся влади. [159]ників ідуть у двох протилежних напрямках: на захід— до португальської колонії Анголи, і на схід — до Мозамбіку. Дуже небагато цих нещасних невільників прибувають живими до місця призначення. Звідси їх везуть на Кубу, на Мадагаскар і в арабські чи турецькі провінції в Азії — Мекку або Маскат.
Патрульні кораблі не можуть перешкодити цій торгівлі, бо дуже важко встановити пильний нагляд за такими довжелезними берегами.
То чи ж справді цей ганебний експорт і досі такий значний?
Так, дуже значний! Щонайменше вісімдесят тисяч невільників потрапляють на узбережжя, і це, мабуть, лише десята частина тубільців, що залишаються живими. Після набігів зостаються витолочені поля та попелища селищ; річками вниз пливуть трупи, й дикі звірі стають володарями краю. Лівінгстон після цих кривавих набігів не впізнавав провінцій, в яких був кілька місяців тому. Інші мандрівники — Грант, Спік, Бертон, Камерон, Стенлі — теж твердять, що на цьому плато Центральної Африки повсякчас відбувається варварське полювання на людей.
І в краї Великих Озер, що постачав рабами занзі-барський ринок, і в Борну, і в Феццані, й далі на південь, уздовж берегів Ньяси та Замбезі, і на захід, у витоках Заїру, що його перетнув Стенлі,— одне й те саме видовище: руїни, сліди кривавих побоїщ, пустиз-на. Невже работоргівля в Африці закінчиться тільки тоді, коли буде винищено всю чорну расу? Невже африканських негрів спіткає така сама доля, як тубільців Австралії?(89)
Ні, настане час, коли закриються невільничі ринки в іспанських та португальських колоніях: цивілізовані народи не можуть більше терпіти торгівлі людьми!
Навіть і нині, 1878 року, ми повинні стати свідками визволення всіх рабів, що ними володіють деякі християнські держави. Правда, мусульманські держави ще протягом довгих років будуть підтримувати цю ганебну торгівлю, яка так спустошує африканський континент. Саме сюди тепер вивозять майже всіх африканських невільників — понад сорок тисяч душ щороку.
(89) Нині тубільне населення Австралії, яке нещодавно налічувало кілька мільйонів чоловік, зменшилося до п'ятдесяти тисяч. [160]Ще задовго до єгипетської експедиції (90) негрів Сен-наару продавали тисячами неграм Дарфуру і навпаки. Навіть' генерал Бонапарт закупив чималу партію негрів, перетворивши їх на солдатів — щось на зразок мамелюків(91).
Іде до кінця наше дев'ятнадцяте сторіччя, а торгівля рабами в Африці не зменшилася. Навпаки — вона збільшилася.
Іслам сприяє работоргівлі. Чорні раби в мусульманських провінціях заступили рабів білих. Скрізь — навіть в Єгипті і в Борну — негри правлять за своєрідну валюту. Ними часом платять військовим і чиновникам.
То чи гоже мовчати про те, що деякі представники європейських держав у Африці ганебно потурають торгівлі людьми? Адже це — неспростовний факт. Патрульні судна крейсують уздовж африканських берегів Атлантичного й Тихого океанів, а в глибині країни, буквально на очах у європейських чиновників, провадиться торгівля людьми, тягнуться каравани невільників, відбуваються криваві облави, під час яких убивають дев'ять негрів, щоб поневолити десятого.
Такі справи в Африці й досі.
Тепер зрозуміло, чому Дік Сенд вигукнув із жахом:
— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работорговців і невільників!
І він не помилився: це справді була Африка, де на нього та його супутників чигала страшна небезпека.
Але в яку частину африканського континенту занесла їх незбагненна фатальна випадковість? Мабуть, у західну, а це погіршувало становище. "Пілігрим", певно, розбився біля берегів Анголи, куди приходять каравани рабів із внутрішніх областей Екваторіальної Африки.
Так, вони потрапили саме туди, в край, що його через кілька років ціною неймовірних зусиль перетнули Камерон на півдні, а Стенлі на півночі. На цій неосяжній території, що складається з трьох провінцій — Бенгели, Конго та Анголи,— було досліджено тільки узбережжя. Воно тягнеться від Нурси на півдні й до Заїру на півночі. Два великих міста на узбережжі
(90) 1798 року Наполеон вів загарбницьку війну в Єгипті.
(91) Мамелюки-гвардія єгипетського султана, яку набирали з рабів. [161]правлять за порти: Бенгела й Сан-Паулу-ді-Луанда — столиця колонії, що належить Португалії.
Внутрішні області Екваторіальної Африки були майже недосліджені. Мало хто з мандрівників наважувався заходити далеко в глиб материка. Жаркі й вологі області, де лютує пропасниця; дикі тубільці, що з них деякі й досі людоїди; постійні війни між племенами; нарешті, недовіра работорговців до будь-якого чужинця, що намагається проникнути в таємниці їхньої ганебної торгівлі,— ось перешкоди, які постають на шляху мандрівників до Анголи, однієї з найне-безпечніших областей Екваторіальної Африки.
Таккі 1816 року піднявся вгору по річці Конго за водоспади Іеллала. Йому вдалося пройти близько двохсот миль. За цей короткий перехід він не міг грунтовно вивчити країну. До того ж, експедиція коштувала життя більшості її учасників.
Через тридцять сім років доктор Лівінгстон рушив од мису Доброї Надії до верхів'я Замбезі. Звідти в листопаді 1853 року він перетнув Африку з півдня на північний захід, переплив Кванго — одну з приток Конго — і 31 травня 1854 року прибув до Сан-Паулу-ді-Луанда. Він протоптав першу стежину до невідомої величезної португальської колонії.