Пуаро запитав Блейка, аби швидше змінити неприємну тему:
— У вас ще є та лабораторія лікарських і тонізуючих засобів чи нема?
— Нема.
Відповідь суха і швидка, ніби в горлі у нього застряла кістка. Затим Мередіт Блейк почервонів і пояснив:
— Я облишив усі ті заняття і демонтував лабораторію. Я не міг більше продовжувати… Ну як би я міг це робити після всього, що сталося?! Ви розумієте… Адже багато хто міг подумати, що все це відбулося з моєї вини.
— Ні, ні, пане Блейк! Ви занадто делікатні!
— А хіба ви не розумієте, що коли б я не збирав тих проклятих трав або хоч не розповідав про них, не хвалився ними… Якщо б того дня я не привернув їхньої уваги… Але як я міг думати?..
— Справді.
— Я все базікав, хизуючись своїми скромними науковими пізнаннями, я був дурень, сліпий і хвалькуватий. Я особливо багато розповідав їм про ту прокляту цикуту. Як ідіот, я ще провів їх до бібліотеки, щоб прочитати уривок з Фадеона, де зображується смерть Сократа. Дуже гарний уривок, я завжди ним захоплювався. І з тих пір він мене переслідує.
Пуаро запитав:
— Вони знайшли відбитки пальців на пляшці з цикутою?
— Її відбитки.
— Керолайн Крейль?
— Так.
— А не ваші?
— Ні. Я не чіпав пляшки. Я тільки показав на неї.
— Так, але ж, напевне, ви за неї колись бралися?
— Звичайно! Але я періодично витирав пляшки від пилу і не дозволяв слугам заходити туди. Я якраз і зробив це за якихось чотири-п'ять днів до тих подій.
— Звичайно, кімната була зачинена?
— Завжди.
— Ви знаєте, коли Керолайн Крейль узяла цикуту з пляшки?
Мередіт Блейк відповів з жалем:
— Керолайн залишила кімнату остання. Я покликав її, пригадую, і вона швидко вийшла. Щоки її трохи почервоніли, очі були широко відкриті, схвильовані. О, боже, я ніби бачу її перед собою!
— Ви з нею мали якусь бесіду, хоч найкоротшу, того дня, після обіду? Я хочу запитати, чи обмірковували ви з нею хоч у якійсь мірі стосунки між нею і чоловіком.
Блейк мовив задумливо:
— Не безпосередньо. Я вже казав, вона мала вигляд досить стривожений. У якусь хвилину, коли ми були відносно одні, я запитав її: "Щось сталося, щось не так, Керолайн, дорога?" Вона відповіла: "Все не так…" Який відчай був у її голосі! Її слова виражали справжній біль, тому що Еміас Крейль, безперечно, завдавав їй болю. Ї ще вона сказала: "Мередіте, все пішло прахом, все скінчено". Потім розсміялася і пішла… Поводила себе з якоюсь бурхливою неприродною веселістю.
Еркюль Пуаро поволі схилив голову. Зараз він був схожий на китайського мандарина.
— Я ніби бачу, як воно було.
Мередіт Блейк раптом стукнув кулаком по спинці крісла, підвищив голос. Це був майже зойк:
— І я скажу вам одну річ, пане Пуаро: коли Керолайн сказала на процесі, що трунок вона взяла для себе, я можу поклястися, вона казала правду! На той час і в думках у неї не було нічого злочинного. Клянусь у цьому! Це настало пізніше.
Еркюль Пуаро запитав:
— Ви впевнені, що це справді настало пізніше?
Блейк уважно поглянув на нього.
— Дозвольте. Не розумію…
— Я запитую: чи впевнені ви, що думка про вбивство справді прийшла до неї пізніше? Ви цілком впевнені в глибині душі, що ця Керолайн могла вчинити злочин?
Мередіт Блейк мовив непевно:
— Але якби… Якщо б не вона… Ви хочете сказати, що це… це був нещасний випадок?
— Не обов'язково.
— Те, що ви мені сказали, здається надзвичайно важливим!
— Так. Ви назвали Керолайн Крейль ніжним створінням. Хіба ніжні створіння вбивають?
— Вона справді була ніжним створінням, але, разом з тим, і це правда, між ними бували бурхливі суперечки.
— Отже, не таке вже ніжне створіння.
— Ні, усе ж таки вона була ніжна. Ох, як важко все це пояснити,
— Я спробую зрозуміти.
— Керолайн була гостра на язик, мала надто швидкий темп розмови. Могло статися, що вона сказала: "Я ненавиджу тебе, я хочу твоєї смерті". Але це нічого не значило.
— Значить, на вашу думку, вчинити вбивство було зовсім не характерним для Керолайн Крейль?
— У вас незвичайний підхід до речей, пане Пуаро. Я з певністю можу сказати, це було зовсім нехарактерно для неї. Моє єдине пояснення полягає в тому, що кинуте зізнання перейшло всі межі. Керолайн обожнювала свого чоловіка, а в подібних обставинах жінка може… вбити.
Пуаро підтвердив кивком голови:
— Так, я згоден.
— Спочатку я був здивований. Мені здавалося, що цього не могло бути. І це справді було неправдою — не знаю, чи розумієте ви мене, — це не була справжня Керолайн. Вона не могла такого вчинити.
— Але ви абсолютно переконані, що з юридичної точки зору Керолайн Крейль вчинила це?
Мередіт Блейк знову уважно поглянув на нього.
— Добродію, якщо це зробила не вона, тоді… —~ Тоді… якщо це не вона?
— Я не можу знайти іншого вирішення. Нещасний випадок?..
— По-моєму, зовсім неможливо.
— І я не можу повірити в теорію самогубства. Захист, зрозуміло, повинен був її підтримати, але це виглядало б зовсім непереконливо для тих, хто знав Крейля. Що ж залишається?
Пуаро спокійно мовив:
— Залишається ймовірним, що Еміаса Крейля убив хтось інший.
— Але це абсурд.
— Ви вважаєте?
— Я переконаний!.. Хто б хотів його вбивати?
— Ви це можете знати краще мене.
— Але ж ви насправді не вірите, що…
— Можливо, й ні. Мені цікаво вивчити цю можливість. Подумайте над цими гіпотезами зі всією серйозністю. Скажіть, що ви про них думаєте.
Мередіт деякий час уважно дивився на нього, а потім рішуче похитав головою.
— Я не можу собі уявити будь-якої іншої альтернативи. Я хотів би це зробити. Якщо б існував хоч який-небудь мотив запідозрювати когось, я ладен вважати Керолайн невинною. Мені противна думка, що вона це вчинила. Спочатку я навіть не міг цьому повірити. Але хто інший? Хто ще був там? Філіп — кращий друг Крейля. Ельза? Смішно. Я?.. Чи схожий я на вбивцю? Шановна гувернантка, двоє старих і відданих слуг?.. Можливо, ви хочете мене переконати, що все це зробила дівчинка, Анжела? Ні, пане Пуаро, не існує ніякої іншої альтернативи. Ні хто, окрім його дружини, не міг убити Еадіаса Крейля. Але. він сам призвів до цього. Так що до деякої міри, можливо, це й було, зрештою, самогубством.
— Тобто він помер унаслідок своїх вчинків, але не від власної руки?