— Яка справді цікава річ! — зауважив Кеннеді. — А цікаво бачити нашу славну "Вікторію"! Знаєте, виглядає вона переконливо і тримається дуже велично.
— Як ви там не пояснюйте все це, — втрутився Джо, — але все-таки тут є щось незвичайне.
Незабаром відображення "Вікторії" стало мало-помалу бліднути. Хмара піднялася вище, покинувши повітряну кулю, яка тепер і не поривався слідувати за нею. Через якусь годину від неї не залишилося і сліду.
Вітер ледь відчувався; здавалося, що він ще більш ослаб. Доктор, втративши надію рухатися вперед, став спускатися до землі.
Мандрівники, тимчасово абстраговані від своїх сумних дум цікавим явищем, тепер до того ж стомлені палючою спекою, знову впали в пригнічений стан духу. Але раптом близько чотирьох годин Джо заявив, ніби серед неозорих пісків щось підноситься, і незабаром він ясно вже розрізнив дві пальми, що росли неподалік одна від одної.
— Пальми! — вигукнув Фергюсон. Тоді там повинен бути джерело або криниця.
Він схопив підзорну трубу і, переконавшись в тому, що очі Джо не ввели його в оману, з захопленням став повторювати:
— Нарешті! Вода! Вода! Ми врятовані, адже як не повільно ми посуваємось, але все ж не стоїмо на місці і коли-небудь так доберемося до цих благословенних пальм!
— А поки, як ви думаєте, сер, чи не випити нам нашої водички? — запропонував Джо. — Адже спека справді нестерпна.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ШОСТИЙ
Сто тринадцять градусів. — Роздуми доктора. — Безнадійні пошуки. — Пальник гасне. — Сто двадцять два градуси. — Пустеля Сахара. — Нічна прогулянка. — Самотність. — Непритомність. — Проект Джо. — День відстрочки.
Напередодні "Вікторія" не пролетіла і десяти миль, а між тим, для того щоб триматися в повітрі, було витрачено сто шістдесят два кубічних фута газу. Вранці Фергюсон дав сигнал до відправлення.
— Пальник буде діяти ще протягом шести годин, — оголосив він. — Якщо за цей час ми не знайдемо якогось джерела або колодязя, одному Богу відомо, що з нами буде.
— Щось сьогодні вранці слабенький вітер, сер, — промовив Джо. — Але, можливо, він ще задме, — додав він, помітивши на обличчі доктора печаль, яку той марно намагався приховати.
Марні сподівання! В повітрі стояв той штиль, який часом надовго приковує до одного місця кораблі в тропічних морях. Спека робилася нестерпною. Термометр в тіні, під тентом, показував сто тринадцять градусів.
Джо і Кеннеді, розтягнувшись поруч, намагалися якщо не спати, то хоч забутися. Вимушена бездіяльність робила становище ще більш тяжким, як завжди, коли людина не може відволіктися від своїх думок роботою. Але зараз вони не могли робити спостереження, не могли нічого зробити. Залишалося підкоритися обставинам, не будучи в силах поліпшити їх.
Муки спраги стали відчуватися дуже сильно. Горілка не тільки не полегшувала їх, але робила ще більш пекучими, виправдовуючи свою назву "тигрового молока", яку їй дали тубільці Африки. Залишалося всього-на-всього близько двох пінт теплої води. Всі три подорожні з жадібністю дивилися на ці настільки дорогоцінні краплі, але жоден з них не наважувався навіть намочити в них губи. Що таке дві пінти води в пустелі?
Доктор Фергюсон, занурений в свої думи, задавався питанням, чи розсудливо він вчинив. Чи не краще було, замість того щоб даремно триматися в повітрі, цю саму воду, витрачену на добування водню, зберегти для пиття? Правда, вони просунулися трохи, але що по суті від цього виграли? Чи не все одно, тут або на шістдесят миль позаду, раз води немає? Якби в кінці кінців піднявся вітер, та ще східний, то, мабуть, там, позаду, він був би навіть сильніше, ніж тут. Але надія спонукала Фергюсона рухатися вперед. І ось через це без будь-якої користі витрачено два галона дорогоцінної води, якої вистачило б на цілих дев'ять днів стоянки в пустелі. І яких тільки змін не могло статися за ці дні!
"А потім, — думав доктор, — може бути, при підйомі було б краще викинути баласт для того; щоб зберегти воду. Але тоді при спуску довелося б пожертвувати газом. А чи можна це робити, раз газ є як би кров'ю "Вікторії", її життям?.." Ці думки мчали нескінченною низкою; опустивши голову, Фергюсон сидів без руху цілими годинами.
— Ну, треба ще зробити останнє зусилля, — сказав він собі годині о десятій ранку. — Треба ще раз спробувати знайти повітряну течію, яка могла б понести нас. Ризикнемо останнім!
І в той час як його товариші дрімали, він довів до високої температури газ в оболонці кулі, і "Вікторія", збільшившись в обсязі, піднялася прямо вгору під променями полуденного сонця. Доктор марно шукав на різних висотах, починаючи від ста футів до п'яти тисяч, хоча б самої слабкої повітряної течії — цілковита тиша панувала всюди, до самих верхніх меж атмосфери.
Нарешті, вода, що давала водень, вичерпалася, і пальник згас. Бунзеновська батарея перестала діяти, і "Вікторія", зіщулившись, мало-помалу опустилася на пісок в тому місці, де ще зберігся слід від її кошика.
Настав полудень. За обчисленнями виявилося, що вони знаходяться на 19 ° 35 ' широти, приблизно в п'ятистах милях від озера Чад і більш ніж за чотириста миль від західного узбережжя Африки.
Коли кошик "Вікторії" торкнулася землі, Дік і Джо прокинулися від свого тяжкого забуття.
— Ми зупиняємося? — запитав шотландець.
— Так, доводиться, — відповів Фергюсон. Його товариші прекрасно зрозуміли, що він хотів цим сказати. Місцевість, весь час знижується і була тут на рівні моря, тому куля зберігала повну рівновагу і нерухомість.
Вагу мандрівників замінили на еквівалентний вантаж піску, і вони зійшли на землю. Занурені в свої думки, вони за кілька годин не обмінялася один з одним ні словом. Джо зайнявся приготуванням вечері, що складався з сухарів і пеммікана, але всі троє ледь доторкнулися до їжі. Ковток гарячої води завершив цю сумну трапезу. Вночі ніхто не ніс вахти, але ніхто і не стулив очей. Духота була нестерпна. Залишалося всього півпінти води. Доктор приберігав її на крайній випадок, і було вирішено не чіпати її до останньої можливості.
— Я задихаюся! — крикнув незабаром Джо. — Ніби стало ще гарячіше. Ну, і не дивно, — додав він, глянувши на термометр, — адже цілих сто сорок градусів.