У виломі стіни, що висіла край кручі, чорніла лиш безодня. Обваляне каміння котилось-гуркотало, туман і порох застеляли глибочінь.
– Отсе і все?!
Розпуки повні, кинулись декілька чоловіків з кручі. Оголосилася безодня смертельним стогоном, їх трупи проглинула і – змовкло все.
Шарпнувся люд назад. Тікає, як хто втрапить: на лихо, бій, в неволю, хоч і смерть – аби не бачити эахливої безодні…
А другі похапцем вже вилом закладають.
Замурували, мажуть, завісу запинають, настановили вівтарів.
Знов кадять ладаном жерці, офіри палять, гуртують люд обіцянками щастя, гріхи людям прощають завчасу.
Усе іде, як і колись.
Та ба, не все!
– Та доки ж нам сидіти дожидати, що ворог втиснеться в останній захист і забере голіруч всіх, неначе рибу з ятіра рибалка?
– Ходім шукати іншої путі й іншої поради!
Й вийшов гурт малий, наближився до кручі, вдивляється в таємну глибочінь.
Туман пливе, клубочиться по ній, то купчиться у темну хмару, то рідне то ясніє й вабить зір мінливим покривом незнаних таємниць.
– Страшний се шлях! – сказав один.
– Страшний се шлях! – здрігнувши повторили люди.
– Єдиний поки шлях! – озвався другий.
– А чи заблисне світ там провідний? Як-би заблис хоч зіркою, хоч гискрою малою, я б кинувсь не вагаючись назустріч! Ніщо не дороге, не миле! Аби той світ заблис!
– Аби заблис! без світла ж як рушать! – несміливо озвався де-хто.
– Ні! – мовив інший, готуючись іти: – ні: тихо – обережно, чіпляючись навпомацки за скелі, обламуючи ніхті, потерзаний, скрівавлений, я всеж-таки полізу шукати доброї путі, того шукати світла. Мій путь важкий усіється кривавими слідами, і як загину я – по тих слідах хоч може другі знайдуть його, знайдуть спасенний шлях! Не може буть того, щоб на кривавий подвиг не глянула нова зоря, не вивела і сонце за собою. Прощайте!
Несміливо стоять округ збентеженії люди, вдивляються допитливо в безодню.
Туман клубочиться по ній… то темніє-густіє… то рідне то ясніє… щось миготить? а що? – болотяне блудило чи зоря? Чи просто очі натруджені горять?
Хто знає! хто вгадає!