Уже зближався вечір, і Андрій усе ще сидів у задумі на приспі. Душа хлопця була в дивнім настрою. Вражіння двох останніх днів сильно її зворушили і, здавалося, надовго прогнали її спокій і рівновагу. Все мішалося в його уяві... Почуття одні за другими тислися, мов тумани в темний лісистий звір, — він не міг ні одного з них зрозуміти, хоч кожде відчував окремо й виразно. Вкінці над усіми думками запанувала одна думка, перед ним виринуло поле його роботи, пусте, тернисте. Його добродушна натура все насувала йому на ум вагання щодо злоби Довбущуків, усе шептала йому: "Хто знає, чи не можна би щирим, приятельським способом порозумітися з противниками? Хто знає, чи не далося б привести до згоди обі родини і з так великими засобами, які були в руках Петріїв і Довбущуків, зачати зараз роботу для народного добра, по селах і місточках закладати руські народні школи, попирати шкільну руську молодіж, аби виробити з неї народну щиро руську інтелігенцію". Такі думки, як світляні огники, блискали перед його уявою і щезали, блискали і щезали, та, виринаючи щораз частіше, поволі скріпляли в його серці намір пробувати щастя, першому подати завзятим противникам руку до згоди. Не можна заперечити, що тут було також і немало молодечого егоїзму. Андрій бачив уже наперед здивування батька, як він, вернувши з Угорщини, довідається про згоду і щиру дружбу Довбущуків із ними, вже тепер чув похвали, котрими батько вихваляє його рішучий крок.
Темнота, що поволі огорнула природу, роз'яснила ще більше його думки. По вечері заснув Андрій, поклавши собі в голову — неодмінно завтра піти на Довбущуківку і подати ворогам руку до згоди.
XII
СТАРА В ПУСТИНІ
Загляньмо ще раз у Довбущуківку. Темна, але погідна тепла ніч прикрила землю. Вже пізня пора, і в Довбущуківці всі, здається, полягали спати. Тільки в одинокій просторій пустині мигтить блідий каганець і непевним блиском обливає предмети в тій безлюдній і мертвій оселі.
"Пустинею" звалася, як уже давніше згадано, маленька, віком похилена і ніким не замешкана хатина на збочі Довбущуківки. Там, як казали, родився Олекса Довбуш.
Каганець світив блідо. Крізь щілинки полупаних дверей падало його непевне світло до сіней, котрих непобілені стіни були порохняві й погризені черв’яками. В самій хаті не було нічого, крім старої дерев’яної лави І грубої ялової колоди насередині, яка, здавалося, була ще з тих часів, як на подібних колодах падали невинні руські голови.
За якийсь час увійшли до хатини брати Довбущуки. Попереду йшов, схиляючися вдвоє, понурий Олекса, прикусуючи долішню губу, а за ним Демко. Вони мовчки посідали на лаві.
— Уже пізно, а наших нема! — сказав Демко.
Олекса мовчав, схиливши велику, як таран, голову.
— Ти ще, брате, бачу, гнівний на мене за ранішнє? — відізвався Демко, звертаючися до Олекси.
— І як мені не гніватися, коли то твоя вина, що ми мусимо дальше завдавати собі муки і праці з тими поганцями? Вже були би їх обох певне мали тепер у руках!
— Що ж робити! Роздумай сам, чи я винен, що крикнув нехотячи з болю? Ну, але не бійся, швидко ми за те гарно відплатимося їм!
Знов наступила довга мовчанка. Олексі, видно, не хотілося говорити. Демко зачав перший:
— Олексо, не чути нічого про твоїх синів? Прийдуть нині на збір?
— Не прийдуть.
— Ба, але товариші чекають на поділ грошей. Що ти їм скажеш?
— Скажу їм, що нема хлопців із грішми!
— Але де ж вони? Я їх дома не бачив.
— Ну, я був би дурний держати їх дома, як знаю, що прокляті пройдисвіти могли би кождої хвилі прийти по них. Я їх вислав, аби скрили гроші, доки я тут з товаришами не впораюся.
— А як же ти хочеш з ними впоратися? Що хочеш з ними зробити?
— Чекаю, доки мені не зловлять Петрія, а потому...
— А потому?
— Брате, можна спуститися на тебе?...
— Як на себе самого! Хіба не знаєш, що й мені треба позбутися того небезпечного спільництва?
— Як так, то добре! Робімо разом! Як закінчиться робота з Петріями... треба скликати їх разом у лісі, на Чорній горі... і там почестувати...
Се останнє слово вимовив Олекса якимось дивним тоном. Демко ще не догадався нічого і допитливо поглянув на брата.
— Гай, тож-то дурна голова! Я цілком чесно думаю... Принесемо барилку горілки, заправленої різними коренями, та й годі!
Тепер Демко порозумів пекельну думку брата і затремтів на цілому тілі.
Під хатою щось зашелестіло. Олекса замовк і став надслухувати.
Довкола було тихо.
Правду сказав славний поет: "Es ist der Fluch der bösen Tat, dass sie gebärend stets nur Böses zeugen muss!"* Так сталося і з Олексою Довбущуком. Спочатку незлий чоловік, він міг би був під добрим проводом стати й цілком добрим. Але батько його впоїв у нього смертельну ненависть до Петріїв, що, мовляв, стараються на всякий спосіб знищити його рід і його самого, правого спадкоємця Довбушевих скарбів. Зовсім природним наслідком того було, що Олекса звик до неробства, бо ж мав мати Довбушеві скарби, що звик усяке нещастя, всяку недолю, котра його постигла, складати на шию Петрія, що зачав рішучо думати про відплату злом за зло, про знищення Петріїв. Тому зв'язався з шайкою лісових розбишак, а тепер, як побачив, що їх спілка може більше зашкодити, як помогти йому, наважився на страшну річ — усіх потруїти! Демко похнюпив голову, почувши страшні слова.
Оба брати довго мовчали, не сміючи глянути один на другого.
Нарешті з криком і галасом увійшли товариші, і зачалася нарада.
Олекса говорив їм про свої плани, як би то дістати Петрія в руки, як його допитувати і мучити, аби показав місце, де скрив скарби Довбуша та нічого не згадував про гроші, які при помочі тих самих товаришів удалося йому вислідити і викрасти.
— А ба, ватажку, — відізвався один низенький, живий і досить добре убраний нероба, — таже, здається мені, головна мета, чому ми сьогодні зібралися, був поділ винайдених грошей! Де ж ті гроші? Давайте їх сюди, нехай порозділюємо!
На лиці Олекси не видно було ніякої зміни. Він спокійно відповів:
— Ще нема синів; вони пильнують грошей у горах, і я казав їм нині принести їх сюди. Вони надійдуть незабаром.
— А хто їх там знає? Може, їм там трапилася яка біда, — сказав несмілим голосом Демко, котрого в грудях душило ще після страшних слів, які чув від брата.