Я не знав, що казати, відчуваючи, що сльози навертаються мені на очі. Невже він каже правду? Хіба це не чудово відчути себе вільним хоч на мить, побігати на сонечку, відчути лісові пахощі? Навіть коли слідом за цим настане швидка смерть, хіба це не краще, ніж жити в тісній клітці, чекаючи, коли тебе заріжуть?
Чоловік усе ще стискував мене за потилицю.
— Зараз ми подзвонимо в поліцію,— сказав він.— Заявимо на" тебе, щоб повернути собі гроші за наших лисенят.
Він трохи послабив захват, а мені тільки того й треба було. Я шаснув рукою до кишені, вихопив коробочку із чхальним порошком, насипав трохи собі на долоню і — р-р-раз! — перед носом у чоловіка з'явилася сіра прозора хмаринка. Якщо порошок може паралізувати носорогів, то цього бовдура й поготів!
Ефект був блискавичний.
Чоловік схопився за носа, зігнувся навпіл, а потім, відхилившись назад, таки чхнув! Те, що він умів чхати, я помітив ще в клітці, а тепер зчинилася справжня чхальна буря! На це в чоловіка був, видно, великий талант.
Поки я біг до дверей, то весь час затуляв носа. Ніхто не кинувся навздогін, тому, озирнувшись у дверях, я крикнув:
— Шкуродер!
Треба було поспішати, бо вони й справді могли викликати поліцію. Але перш ніж покинути це жахливе місце, я спинився перед вивіскою. Дістав багатоколірну авторучку й написав червоним чорнилом під назвою фірми: "БРАТИ ПЕРСОН. МУКИ Й ТОРТУРИ".
Влучно, що там не кажи!
Ллє не можна було забувати про поліцаїв — ті вже, мабуть, наступали мені на п'яти. Я мусив конче забратися геть якнайшвидше. У мене під ногами земля наче горіла — щохвилини могли завити сирени, а тоді вже не варто тікати від поліцейських вівчарок та від отих блимаючих вогників на машинах. На бігу я встиг підхопити свою валізку, яка й досі стояла під лисячим бараком.
Куди ж краще податися? На великий шлях виходити небезпечно, бо саме там і можна зустріти поліцейський наряд; тому я подався вузенькою лісовою стежиною, що вилася в дрімучих ялинових хащах, час від часу виводячи мене на невеличкі вирубані галявини. Аби вівчарки не взяли мій слід, висипав я за собою тоненьким струмочком увесь чхальний порошок, який залишався в мене, і на мить уявив собі, що собаки, нюхнувши того порошку своїми чутливими носами, почнуть пирхати, чхати, гавкати, качатись по траві, бігати, оскаженілі, лісом. Навряд чи після цього зможуть вони взяти слід десятирічного хлопчини. Цілий тиждень знадобиться їм на $е, щоб очуняти.
Іноді мені здавалося, ніби я бачив знайомих лисенят, але щоразу зблизька там виявлявся або сірий камінь, або просто тінь від куща чи дерева.
Невже той телепень казав правду? Невже вони не змогли себе прогодувати, не змогли звикнути до волі, народившись в отих смердючих бараках? Чи така вже неминуча їхня смерть?
А людина — хіба їй треба було звикати до волі, перш ніж вона втече 4з в'язниці? Я теж утік, і ось тепер не міг дати собі ради!
Так я міркував, відпочиваючи, притулившись спиною до сосни. Мені треба було трохи перевести подих, бо я весь час біг, стараючись. відійти якомога далі від лисячої ферми. До того ж, уночі мені не дуже добре спалося серед тієї купи мотлоху.
Я влігся так, щоб видно було дорогу. Знизу по ній мчали машини, а вгорі наче сірі льодові брили, тихо пливли хмари. Здійнявся невеличкий вітер, стало холодно, я щільніше закутався в куртку.
Отак лежачи, я трохи задрімав. Мені приснилася Лотта. Вона сиділа на траві, гризла билинку і мружилась на сонці.
— Дурненький,— сказала вона.— Це ж ти від мене втік.
— Куди чимчикуєш, хлопче?
Якийсь молодик висунув товсту рожеву пику з вікна автофургона. Його біле кучеряве волосся стирчало в різні боки, мов пір'я з рваної подушки.
Що я мав відповісти? Нікуди спеціально я не йшов, а просто втік собі з дому. Однак чому б не скористатися нагодою й не проїхатись задурно машиною? Тим більше, що мені наступали на п'яти.
— Недалеко. В Монголію, а може, в Болівію. Я ще не вирішив.
— Тоді залазь у кабіну,— мовив він цілком серйозно.
Я заліз у кабіну білого рефрижератора, на якому синіми літерами стояло: "М'ЯСО І ХОЛОД". Мотор спочатку $ахурт чав, а коли молодик натис на акселератор, завив, мов поранений звір.
Всю дорогу мій новий знайомий прилипав носом до лобового скла.
"Недобачає",— подумав я. Яке щастя! Він же не зможе запам'ятати ані моєї зовнішності, ані впізнати мене на фото, коли почнуться розшуки". Я ще й назад відкинувся, вгрузнувши в спинку сидіння, і водночас посунувся вбік настільки, наскільки це було можливо. Встрявати в довгі розмови було небезпечно, бо тоді я міг себе викрити. З мене брехун нікудишній, хоч у житті доводилось часто брехати. В декого це виходить легко. От хоча б Стаффан: по ньому ніколи не видно, каже він правду чи бреше.
Молодик гнав машину так, наче вважав себе спортивним гонщиком, раз по раз кидаючись то вправо, то вліво. Виробляв він таке, що тим, кого він обганяв, нічого не лишалося, як тільки підбадьорливо сигналити йому вслід.
— Ще одного обігнали,— бурмотів водій собі під носа.— Ці черепахи тільки плутаються під ногами й створюють дорожню небезпеку. Щороку люди тисячами гинуть у аваріях! Страшно уявити, скільки горя й страждання, а заради чого? Я б на місці поліцаїв, не дуже панькався з отими тихоходами.
Він витяг несвіжого носовичка й висякався. А тим часом рефрижератор обігнав ще й чорного "мерседеса".
— Ти ходив до школи? — спитав молодик.
— Ні,— відповів я трохи невпевнено.— Саме недавно закінчив. Взагалі науки мене ніколи не цікавили, бо я людина практична. До того ж, треба подумати й про засоби існування. Я змушений сам на себе заробляти.
— У такому віці?! — зітхнув мій новий знайомий.— Яке складне життя. Скільки ж тобі років?
— Сімнадцять,— відповів я баском.
— Сімнадцять! — скрикнув він.— А я думав, що...
— Еге ж, усі дають мені менше, через те, що я зростом не вийшов. У цьому винна залоза, де містяться гормони росту. Нічого, після операції все стане на своє місце.
— Бідолаха,— сказав молодик і знову витяг носовичка, щоб витерти носа.— Бідолашна дитина! Декому таки трапляється відчути на собі руку безжальної долі!
Мене дуже тішило співчуття, яке він виявляв до моєї вигаданої ситуації. Я смакував його слова, мов карамельки. Зараз мені, як ніколи, потрібне було чиєсь співчуття.