Петер і червоний птах

Сторінка 25 з 28

Ульф Старк

— Чого ми тільки не передумали за той час, поки тебе не було,— сказав він.— Ти гадав, що ми тебе не любимо й хочемо здихатись, чи не так? Може, це й не погано, що ти втік, інакше ми б і досі лишалися такими, як були. А тепер, в усякому разі, нам довелося трохи замислитися. Хіба це не дивно, що людина замислюється лише тоді, коли її до того змушують? Можеш повірити, ми тебе любимо й любили завжди, як би ми себе не поводили. А поводились ми, слід сказати відверто, не дуже добре. Фу, як зневажали ми одне одного! Та що там розповідати, почуття краще не переказувати. Набагато легше мовчати, бо від балачок і почуття зникають.

Я бачив, як важко йому говорити. Хвилинами мені здавалося, що він розмовляє сам із собою. Він сидів на краєчку ванни, тримав мою руку в своїй і дивився на мене дуже серйозно.

— Іноді так хочеться, щоб люди вміли читати почуття одне одного, щоб не треба було витрачати слів. Без цього важко. Чому все вийшло так, як воно є тепер? Коли це почалося? Від чого пішло? Люди наче скам'яніли. Яке безглуздя! Бачить людина, що все йде косо й криво, а змінити нічого не хоче. Так воно й котиться, оте життя, а людина сидить собі й чекає, поки все розіб'ється до дідька! Розумієш, коли ти втік, ми відчули пустоту, страшну безодню під собою. У тій безодні сиділи ми з Євою і балакали, не знаючи, що робити. Ми тебе шукали, але водночас старалися знайти самих себе. В нас було передчуття, що поки ми не відшукаємо спершу себе, ти не знайдешся. Думаю, нам це вдалося, хоча б трохи.

Він глянув на Єву й посміхнувся. її рукава були геть мокрі, а руде волосся стирчало на всі боки. Я дивився на неї крізь водяну пару. Хоч у мене в голові все пливло, але я зрозумів, о, я дуже добре зрозумів, що хотів сказати Оскар.

— Ти думав, що ми тебе не любимо,— мовила Єва.— Може, це й правда. Певною мірою ми нікого й нічого не любили: ні себе, ні інших. Ми начебто втратили всі почуття, не могли розмовляти ні про що, крім роботи. Як людині працюй ється на роботі, так вона поводиться і вдома із своїми рідними. Якщо на роботі все йде шкереберть, то й удома згодом утворюється пекло. Я не знаю, чи зможеш ти зрозуміти, що це значить — простояти цілий день на ногах, роблячи одні й ті самі рухи, так що всередині все вмирає, і зостається сама лише пустота,— що значить стояти в тому пекельному шумі, аж поки голова почне розвалюватись. Уяви собі, в такому гуркоті не можна навіть ні з ким поговорити, а коли надумаєш щось сказати, то змушений будеш кричати, скільки стане сили. Під кінець тобі набридає кричати; стоїш тільки, безмовний і самотній, а замість тебе кричать оті машини. Коли я почула, як працюють машини, то сказала собі: їхній шум — це той крик, який вони вирвали в робітників. Чуєте, як вони виють від безсилля, самотності, ненависті й болю? Це ж кричать оті мовчазні робітники, подумала я, кричать так, аж самі глухнуть від власного крику. Коли я побачила фабричний дим, то подумала: це дихання отих замучених робітників, яке здіймається в небо, а разом з тим димом виходить з них і життя! Ти знаєш, що таке бути вимученим до краю? Ми з Оскаром добре знаємо. Це коли з тебе витягають усі твої думки, твій голос, волю і твою роботу. Після цього залишається тільки одна твоя шкура, і ти вже не маєш доброго слова навіть для своєї дитини.

Я мовчки слухав і не впізнавав Євиного голосу. Та й Оскар теж говорив якось дивно, не так, як раніше. Я почув те, про що вони думали й балакали між собою, поки мене не було. Вони зверталися до мене, але здавалося, що замість мене одного ввижаються їм юрби людей, з якими вони й ведуть розмову. Це дуже важливо, подумав я.

Тепло тим часом розливалося по мені й виганяло геть п тіла блакитний холод.

— Я не мав жодної надії,— сказав Оскар,— і дуже часто, приходячи додому, був ладен заплакати. Я так стомлювався, що мені хотілося зникнути зовсім, утомлювався не лише тілом, а й душею, і відпочити не вдавалося ніяк, скільки б я не спав. Ясно чуючи свій власний плаксивий голос і свої нарікання на долю, я хотів бути інакшим, але не міг. Тепер нам стало легше, тепер ми хоч трохи отямились і зможемо нарешті боротися з тим, що не дає нам бути самими собою.

Оскар витяг мене з ванни. Сорочка на ньому від цього змокла, але йому було байдуже. Вій витер мене й поніс у кімнату. Потім він і Єва всілися на краєчку мого ліжка й почали розпитувати, чи не з'їв би я чого, але я відчував, що вже не зможу ввіпхнути в себе нічого після всіх отих сосисок, які я проковтнув удень. Вони гладили моє чоло, все ще гаряче від того вогню, що палав у мені. Я добре відчував довколишнє тепло, але воно не могло розтопити кригу, і я тремтів усім тілом, хоч мене й накрили двома ковдрами.

Лежачи в Євиних обіймах, я відчував на щоці її тепле дихання. Вони з Оскаром встигли розповісти мені так багато про ті великі переміни, що сталися, поки мене не було. А я думав, що в усьому винен тільки я сам! Виявляється, ні. Я думав, вони не хотіли мене знати й жалкували, що я народився. Тепер мені треба було народитися знову.

14

Це не так легко— народжуватись знову, коли людині стукнуло десять років. Це боляче.

Хвороба звалилася на мене вночі. Піднялась температура, напливли кошмарні видива. Не знаю, скільки я пролежав у лихоманці, плутаючи день і ніч і не впізнаючи тих, хто приходив мене провідати. Я так пітнів, що піжаму й простирадло треба було весь час міняти.

Усього, що мені снилося, я не пам'ятав. Пригадую лише, як швидко миготіли картини раннього дитинства: будиночок у Едде, зелені луги, дзвінкий струмочок, море... Так, море. Саме з нього й починався сон, який я запам'ятав найкраще.

Вода в тому морі була чорна, її вже затягла крига. Вечоріло, завивав страшний вітер, сипав сніг, холодно світив місяць. Ми поспішали: Оскар, Єва, Лотта і я. Я плівся позаду, і тільки-но зібрався підбігти, щоб їх наздогнати, як несподівано крига тріснула, і переді мною розверзлася прірва. Вона швидко ширшала, а в ній вирувала і пінилась чорна вода. Оскар простяг мені руку, але марно: я не дістав до неї. Тихо й поволі відпливали вони все далі й далі. Я добре пам'ятав ту простягнуту руку й широко розплющені перелякані Лоттині очі. Врешті-решт зникли вони в заметілі, а я лишився сам. Мені було дуже холодно, я заплакав, і мої сльози, замерзаючи на льоту, падали з тріскотом і дзвоном на кригу.