—г Ну добре,— сказав Оскар, хоч у нього всередині ще шуміло й клекотіло.— Лежи, поки тебе затягне павутинням і пилюкою. Гадаю, тобі це скоро набридне. Та ще і з школи прийдуть, коли побачать, що тебе довго нема.
— Хай тільки спробують,— відповів я наскільки міг погрозливо.
Перед тим як піти з Лоттою, Оскар приніс два банани й поклав їх біля мого ліжка.
— Сніданок для живої мумії,— сказав він.
А мені, слово честі, ніколи не набридне лежати. Ніколи в житті.
1 Я спробував уявити собі, що нічого не чую й ні про що не думаю. Лежу, мов гранітна брила, застигла й нерухома. Але це не дуже й легко — зовсім ні про що не думати. Це просто неможливо. Одна за одною лізуть у голову думки, різні видовиська й окремі безглузді слова, як, наприклад, "бетономішалка". Спробуйте самі ні про що не думати. Навіть коли вам і вдасться відігнати всі думки, то все одно думатимете, як зробити, щоб вони не поналазили знову.
Промайнуло дві години, а здалося, ніби я пролежав вічність. Моя непереборна воля, яка була зав'язана міцним вузлом, поступово розм'якла під сонячним промінням, що лилося у вікно. Мені більше не хотілося лежати цілісіньке життя.
Йти до школи було вже пізно. Я встав, одягнувся, випив молока з бутербродом та шматком шоколадного пудингу, який знайшовся в холодильнику, і подумав, що будь-якої хвилини зможу скочити в ліжко й прикинутися, ніби пролежав цілий день.
Наш невеличкий коричневий будиночок стояв на високому пагорбі і зовні мало відрізнявся від сусідніх будинків. Усі вони такі само малі, дерев'яні, з тісними кімнатками, збудовані на кошти підприємства, де працювали Оскар з Євою. Працювали там усі мешканці нашого маленького фабричного селища, що звалося Гроюнга.
Правда, дехто жив і в кам'яницях. Звісно хто: просторікуваті чиновники — в них і заробіток, і клапоть зелені перед будинком були набагато більші.
Коли я вийшов на вулицю, то побачив, що вона неначе вимерла. Вдалині виднілися за селищем фабричні труби, вищі від церковних дзвіниць. Фабрика ще нова й виблискувала голубінню на сонці, тим більше, що стояла вона на березі Блакитного озера, вода в якому теж голуба. Саме там, на фабриці, були зараз усі дорослі.
Правда, не всі. Дехто працював у магазині, дехто в іншому місці, а декотрі й зовсім ніде не працювали. Я подумав, що непогано було б зараз завітати до Крістін. Вона мала свою невеличку пральню та ще й доглядала нашу Лотту, коли Оскар з Євою були на роботі. Вона й мене доглядала, коли я ще не ходив до школи. Вона по-своєму чудова, ця чистьоха Крістін: маленька, худенька й дуже добра, хоч на перший погляд трохи грубувата й жорстка. Але, поміркувавши трохи, я вирішив до неї не йти, бо тоді Лотта розкаже, що я вставав.
Потім мені в око впав жовтий шкільний парканчик, за яким бігали дітлахи. Ось пролунав дзвінок, і вони почали юрмитися біля вхідних дверей. Той шкільний дзвінок — усе одно, що фабричний гудок. Він спочатку зазиває всередину, а трохи згодом виганяє надвір, дає команду, коли людині працювати, а коли йти відпочивати.
Наше селище розкинулося в долині між двома пагорбами. Один його кінець сягав до Блакитного озера, а другий тонув у густих лісах та зелених луках. Верх одного з пагорбів займали ми, а на другому стояла вілла Блакитного Дядька. Насправді він Бальквіст, а звався Блакитним Дядьком тому, що тримав блакитну фабрику та голубу віллу. Вілла — чималий будиночок, зроблений з гладенького обструганого дерева, з багатьма різьбленими прикрасами. Довкола на великих зелених клаптях трави росли кущі та фруктові дерева. Був тут і крихітний ставок з золотими рибками. А все це обгороджене блакитним дерев'яним парканом.
Я вирішив краще піти в гості до Приблуди. Він мешкав у маленькій хатинці, що була колись червона, але з часом вицвіла й зробилася майже сірою. Той Приблуда, до речі, зовсім ніякий не приблуда. Його прозвали так за те, що завжди ходив у брилі та ще й мав чорну бороду, в якій уже пробивалися срібні ниточки. Раніше він, як і всі, ходив на фабрику, але його звільнили, бо він захворів. Одного разу, коли він працював на складі, йому на спину звалився великий ящик і мало не вбив. Та йому все одно довелося б піти з роботи, бо він завжди казав те, що думав про порядки на фабриці.
Приблуда жив, можна сказати, в самісінькому лісі. До цього я добирався вузькою стежкою. Сонце ледве пробивалося крізь віття сосен, голосно цвірінькали пташки.
Та ось дерева розступилися, і в мене перед очима постала Прйблудина хата з прихиленою до причілка дровітнею та яблунею біля дверей. Під самою стіною цвів пахучий бузок. Ніде ні душі, двері хатини зачинені. Лише десь недалеко дзюрчав струмок.
Я постукав, але мені ніхто не відповів. Та що тут дивного? Приблуда або вважав, що можна заходити без стуку, або просто недочував після довгих років праці на фабриці Блакитного Дядька. Зайшовши до хатини, я спершу нічого не побачив після яскравого сонячного світла. В хатині було дві кімнати: більша, з кухонною плитою, відкидним столиком та кількома стільцями, і маленька з ліжком.
Звідти я й почув голос Приблуди. Але озвався він зовсім не так, як завжди. Не свиснув, не заспівав і не вилаявся, як то з ним частенько бувало. Навіть нічого не пробурмотів собі під ніс — ні веселого, ні поганого, хоч любив різні примовки, особливо коли працював біля верстата або вирізував ножем дерев'яні фігурки. Він лише тоненько й протяжно заскиглив, наче маленька дитина або хвора тварина, і той біль, що чувся в його стогоні, заповнив усю кімнату.
Я підійшов ближче.
Його волосся злиплось на спітнілому чолі, обличчя посіріло, очі дивилися й нічого не бачили. Скрутившись на боці калачиком, він хапався за живіт.
— Що' з вами? — спитав я. Треба було щось казати, але я не знав, що саме.
Дивно було бачити його таким безпорадним — завжди веселого й повного життєвої сили, та ще й мастака на вигадки. Я просто не знав, що мені робити, що казати.
Він спробував підвести голову, але вона безсило впала на подушку. Він зцову застогнав — тепер ще дужче. Потілі хотів щось сказати, але не зміг. Очевидно, біль був такий дошкульний, що я собі й уявити не міг. По обличчі в нього градом котився піт, простирадло було мокре.