Може, це трохи дивно, але я ніколи раніше не замислювався над тим, як я її люблю. Вона була чудова, що там не кажи, і от тепер виходило так, що я її, мабуть, ніколи більше не побачу. Сама ця думка була нестерпна. Я не міг навіть їсти ті биточки, бо вони нагадували мені старих пацюків. Здавалося, мій відчай перемішався з фаршем, і утворився відповідний смак.
Щоб підбадьорити себе хоч трохи, я вирішив подати Лот-ті якусь звістку. Я напишу їй, що почуваю себе дуже добре, що справи мої йдуть якнайкраще, і одного дня я з'явлюся до неї багатий, мов троль, з повними кишенями подарунків.
Я вирішив пройтися селищем і пошукати якусь крамничку, де продавалися б конверти й папір. Селите виявилося маленьким, усього-на-всього наріст на широкому проїжджому шляху. Чотири-п'ять будинків навколо площі, за ними декілька будиночків трохи менших, а далі — вілли, так зване зовнішнє коло. Оце й усе.
До того ж, було воно нудне, те селище. Я не дуже поспішав купувати, ходив собі та роздивлявся вітрини. Спинившись біля крамниці ювеліра, я почав розглядати обручки, свічники, брелки і все, що там було. Серед цього блискучого дріб'язку я несподівано побачив маленькі сережки, схожі па справжні дзвіночки, тільки крихітні. Тоненьким срібпим ланцюжком прикріплювалися вони до затиску, яким чіплялися на вухо. Ось що я відішлю Лотті!
— Скільки коштує оце? — спитав я в продавщиці, вказуючи пальцем на сережки.
— Гарненькі, чи не так? — спитала вона, знімаючи їх з вітрини.
Як тільки вона їх торкнулася, вони тоненько й ніжно задзвеніли.
— Так,— відповів я.— А що ви за них просите?
— Це мельхіор, чудовий подарунок для юної дами. Просто, очей не можна відвести!
— Бачу, що не можна,— відказав я терпляче.— Вони в вас що — не продаються?
— Як це? Звичайно, продаються!
— Тоді скажіть мені, будь ласка, скільки вони коштують,— настійливо мовив я.
— П'ятнадцять крон. Майже задарма.
Я вигріб з кишені п'ятнадцять крон, а сережки сховав у маленьку коробочку. Потім пішов купити конверт, марку і пару аркушів паперу. Після чого в мене залишилося півтори крони. На завтра конче треба знайти якусь роботу, щоб не вмерти з голоду. Помирати аж ніяк не хотілося, тому наступного дня я вирішив без зволікань піти на біржу праці.
Я всівся на ґанку одного з будинків і почав писати листа. Мені довелося довго потрудитись, перш ніж вийшло щось путнє. Лотта, між іншим, пише краще за мене, хоч їй усього шість років. Ось що я написав:
"Привіт! У мене все гаразд. Жодного носорога в полі зору. Як там Останній Могіканин? Скоро я розбагатію і прийду додому. Тобі я куплю все, що захочеш. Оскару з Євою теж перепаде. Скажи їм, що в мене все гаразд. Тренуй твої гримаси, Королево страшних мін! Я поїду шукати щастя в Африку чи в Америку. На згадку висилаю тобі справжні мельхіорові сережки. Міцно обіймаю.
Петер".
Я поклав листа разом із сережками в конверт, добре його заклеїв і написав адресу, що колись була моєю. Потім пішов шукати поштову скриньку.
У скриньці дзенькнуло, коли конверт упав на її дно.
Той Петер, що підписався нижче, був ще дуже далеко від африканських дрімучих лісів і бетонних джунглів Америки. Він не встиг навіть познайомитись із під'їздними шляхами до тих місць, на які покладав свої великі фінансові надії.
Відіславши Лотті листа, я почав безцільно тинятися сумними вулицями цього нудного селища.
Десь узялися великі хмари і заснували все небо. В холодному повітрі й не дихпе; та вони ніколи й не налітають одразу, ті вітри. Вони тихенько причаїлися десь там, за ови-дом, біля підніжжя невисоких гір, і, мов хижі звірі, мружать очі та напружують лапи, готуючись стрибнути.
Був уже вечір, коли я зупинив грузовика, що повертався з рейсу додому, і попросився трохи під'їхати. Вже сидячи в кабіні, я помітив, що почався дощ. Він шмагав по лобовому склу, завдавши "двірникам" добрячої роботи.
Мене висадили там, де густий ліс обступив дорогу з обох боків. Дощ припустив ще сильніше, я промок до рубця. Вітри повилітали нарешті із схованок, почали гасати в ялинових верхівках, завиваючи, мов голодні вовки, і впиваючись у мене крижаними пазурами. Мене трусило від холоду. До всіх моїх невдач додалася ще одна: я загубив маленький ключик од валізки, де лежали всі мої речі.
Книга про їстівні гриби, карта Вестергетланду й пакет сухого молока мене майже не цікавили. Єдине, що було мені потрібне, це плащ.
Усі мої спроби спинити якусь машину зазнали невдачі. Кілька автомобілів проїхали повз мене з запаленими фарами, але нікому з водіїв і в голову не прийшло підвезти мокру як хлющ дитину з навіки замкненою валізкою в руках.
Мені не лишалося нічого іншого, як шукати місця, де можна було б заснути в затишку від дощу та вітру.
Холодний та мокрий, пішов я стежкою, що мала вивести мене па сінник, до якогось хліва чи до розваленого автомобіля.
У ту мить мені хотілося здатися, було б тільки кому. Я б з радістю кинувся в обійми Оскарові і Єві, просив би в них вибачення за все, що накоїв у житті, благав би, щоб вони дозволили мені повернутися додому; заслужив би в них за це гарячого молока, заліз би в теплу ванну і, зрештою, згорнувся б калачиком на своїй постелі. Більше мені нічого не треба було.
Чому ж усе так сталося? І що далі буде зі мною?
Тепер я вже не так твердо вірив, що стану колись великим дослідником або казково багатим директором, королем підтяжок і піногуми. Я бачив, що навіть спокійна й сита доля американського ліфтбоя, який возить публіку в хмарочосах, для мене недоступна.
У таку погоду свої життєві плани змінив би будь-хто.
Мені хотілося заплакати, не пам'ятаю тільки, плакав я чи ні. А що? Чому б мені справді не зайтися гіркими сльозами, жаліючи хлопчину, якому не таланить у житті, всі надії якого загинули, а сам він опинився під грозовою зливою!
Стомлений, змерзлий та мокрий, без будь-якої мети продирався я крізь хащі, прислухаючись до звуків, від яких мені ставало не по собі. На щастя, дуже скоро ліс змінився лукою, і я пішов по гравійній доріжці, яку перетинав шлагбаум. Я пірнув під нього й попростував собі далі. Обабіч дороги валялися цеглини, густо росли бур'яни. Зустрівся мені невеличкий сарайчик, але спати під його дірявим дахом у такий дощ я не зважився.