— Та ні, це звичайнісінька для мене справа,— промимрив пес і попрямував до дверей. Він не любив, коли його хвалили. Це його бентежило.
Біля дверей пес ще озирнувся.
— Коте, а скільки в тебе дітей? — запитав він.
— Тридцятеро,— відповів той.
Пес застиг наче вкопаний. Під шерстю він аж поблід.
— Тридцятеро? — перепитав і дуже сподівався, що не розчув.
-Я ж сказав тобі,— відповів кіт.— По п'ятеро дітей від шести кішок. Для звичайного кота у розквіті літ це середня кількість на сезон. А особливо шалені парубійки здатні народити сто дітей навесні і сто восени.
Найліпше для пса було повернутися і знову лягти в ліжко, але справжній порядний пес завжди виконує те, що обіцяє!
— Може, я зараз швиденько напишу тобі імена моїх дітей, щоб ти міг їх розрізняти? — спитав кіт.
— Дякую, не треба,— відповів пес. Він відчинив двері й визирнув у коридор — спочатку ліворуч, потім праворуч. Він виглядав сіамську кішку.
Не хотів потрапити їй на очі.
"Кішка,— подумки сказав пес,— зняла б галас. Переконувала б мене, що "ми" ще хворі й мусимо чекати на фахівця з головного мозку! А потім погукала б трьох лікарів, а ті знову доводили б мені, що я повинен повертатися в ліжко! І поки я їм розтовкмачив би, що мене вже ніщо, геть ніщо не може затримати в лікарні, то вже й звечоріє, а тридцятеро котенят від страху, самотності й голоду можуть дуба дати".
Сіамської кішки в коридорі не було. Тільки старий осел у смугастому халаті дибуляв на милицях до туалету.
— До скорої зустрічі,— сказав пес котові й подріботів коридором до сходів, потім сходами наниз, через велику залу, повз будку сторожа до лікарняного саду.
— Стій! Ані руш! — гукнув сторож йому навздогін. Оскільки пес був у самій нічній сорочці, сторож здогадався, що пацієнт хоче втекти.
Пес не зреагував на крик сторожа. Він дременув посиланою жорствою доріжкою, звернув на іншу доріжку й подріботів до невеличкої хатинки віддалік. Хатинку цю пес запримітив ще зі своєї палати. Щоранку він спостерігав з вікна, як чоловік у сірому костюмі й рожевій сорочці йшов до хатинки, щезав усередині й через кілька хвилин виходив звідти. На ньому був зелений комбінезон, а під рукою він ніс сапу та шуфлю.
Пес зайшов до хатинки. Сірий костюм і рожева сорочка лікарняного садівника висіли на гачку з того боку дверей. Пес зачинив за собою двері, скинув із себе нічну сорочку і вдягнувся в рожеву сорочку та сірий костюм. Першого ґудзика згори на сорочці він, на жаль, не зміг застебнути. Надто товста була його шия. І живота довелося втягнути, щоб якомога вище підтягти штани. Але решта одежин лікарняного садівника лежали на ньому бездоганно. Пес залишив хатинку. Проте, він не повернувся назад до лікарні, бо подумав: "Може, сторож уже повідомив сіамській кішці. Може, сіамська кішка вже стоїть біля воріт лікарні й виглядає мене!"
Пес рвонув просто через газон у кінець лікарняного саду й перескочив огорожу. Попід огорожею тяглася вузька стежечка. Пес щодуху помчав нею, дістався ширшої стежечки. Побіг нею і незабаром вибіг на широку дорогу.
Пес сперся на металеву жердину з табличкою "Автобусна зупинка" й перевів подих. Потім поглянув у бік лікарні. Крізь крони дерев великого лікарняного саду він побачив дах лікарні.
"Час у лікарні був загалом не такий уже й поганий. Але відтепер починається новий відтинок життя". Пес зітхнув і промурмотів сам до себе тихо: "На жаль!"
Йому було страшно, що доведеться бути за батька-опікуна тридцяти котенят.
Розділ п'ятий ПЕС-ОПІКУН
Пес стояв на розі вулиці під табличкою "Автобусна зупинка". Він почувався геть безпорадним. Не лише тому, що боявся обов'язків опікуна, — він не мав найменшого уявлення, в який бік іти. Адже він зовсім не знав міста. Може, слід іти вулицею по праву лапу? А може, по ліву? До нього наближалася курка, що несла торбинку з покупками. Пес спитався у неї:
— Люба пані, чи ви знаєте, де вулиця Лучників?
— Аякже, знаю,— відповіла курка — У центрі міста.
— А де центр міста? — розпитував далі пес— Там чи там? Пес показував лапою то в один бік вулиці, то в другий. —Там,— курка показала в бік лікарні — За лікарнею ще добрий
шмат дороги.
— Я нетутешній,— пояснив пес.
— Та це дуже просто,— мовила курка — Стійте тут і чекайте, поки прибуде автобус, тоді сідайте в нього та їдьте одну, дві, три, чотири, п'ять, шість зупинок. Потім вийдете й повернете за ріг вулиці, а тоді за другий, третій і четвертий, і вже там — вулиця Лучників.
Курка кивнула псові головою й пішла собі.
На автобус, подумав пес, потрібні гроші. Він попорпався в кишенях садівникового костюма, сподіваючись знайти хоч мідяка. Але знайшов там дещо більше. Знайшов посвідчення на ім'я Отто Отер-мана, в'язку ключів, запальничку, рахунок за електроенергію і гаманець з пакою грошей. "Ви — мій справжній шанс,— мовив пес до грошових папірців — Я вас позичаю. Я зможу зараз же купити харч для моїх вихованців".
Пес побіг вулицею вгору й натрапив на супермаркет. Там він придбав п'ятнадцять бляшанок котячого харчу та консервного ножа.
Вийшовши із супермаркету, хотів був повернутись до автобусної зупинки, але вгледів двох поліцаїв, що стояли на розі, і таксі на іншому розі вулиці.
Пес подріботів туди, де стояло таксі, вскочив у машину й гукнув до водія:
— Центр міста, вулиця Лучників, сім!
Водій кивнув головою й рушив. "Як далеко я зайшов,— подумав пес— Недозволена ночівля в школі, незаконна підміна вчителя, неправдиве свідчення про бурчання в голові і наостанок крадіжка садівникового одягу й садівникових грошей!"
Пес глибоко зітхнув. Такого повороту в своєму житті він аж ніяк не міг прийняти.
Вулиця Лучників виявилася вузенькою вуличкою в центрі старого міста. У будинку під номером сім ніхто не жив. Це пес помітив по вікнах. Чимало шибок було розбито. А ті, що вціліли, були страшенно брудні.
— Бажаєте придбати собі на старість халупу? — спитав пса водій.
— Колись тут мешкав мій мудрий предок,— заперечив пес— Мені ж вона ні до чого! Я тут повинен лише доглянути дітей одного кота. Вони мешкають там на горищі і навіть не здогадуються, що їхньому татові вирізали жовчного міхура й він лежить у лікарні — Пес подав водієві банкноту.