Доки руденька видивлялася на себе у дзеркальну поверхню води, з-за дерев вибіг вовк.
– Доброго дня, лисице! – привітався сірий. – Пограймося в лісові перегони!
– Щось не пригадую такої забавки, – зізнається Леся.
– Та що це з тобою? – дивується вовк.
Сіроманець зірвав із двох мухоморів шапочки і склав їх докупи:
– Ось і кубик! Кому скільки цяточок випаде, той стільки дерев і минає. Пригадала?
Поглянула лиска на стежку, що вилася між соснами, – нічого на думку не спадає. Руденька аж розгубилася.
А вовк дивиться та сміється:
– Що, хитрунко, боїшся програти? Вирішуй!
– Ну, добре, позмагаймося, – погодилася лисичка.
І побігли вони лісом: то цяточки рахують, то дерева. Леся й не помітила, як зник сіроманець – тільки десь суха гілка тріснула. Що робити? Тож вирішила руденька рушити стежиною далі.
Уже й ліс скінчився, а доріжка все вище й вище піднімається. Аж ось нагорі видніється рожева хатинка, стіни якої прикрашені мальвами, а золотистий дах обвитий вінком, "Знайомий будиночок, – наблизившись, лисичка намагалася пригадати, де його бачи-ла. – Та це ж із мого малюнка! Оце так!"
Леся постукала лапкою у двері й чує, як хтось запрошує увійти. Та, зробивши крок, аж замружилася – так яскраво в хатинці. Коли придивилася, то побачила, що на лавці спочиває веселе Сонечко. Руденька, сідай на ослінчик1, – запрошує небесне світило. – Тільки відсунься якнайдалі, дівчинко, бо поруч зі мною дуже спекотно.
Звідки Ви дізналися, що я не лисичка? – дивується гостя. – Невже так помітно?
– Я все знаю, красуне, а цю хатинку особливо люблю – така гарна та затишна! Хочу тобі віддячити за неї. Якщо послухаєшся моєї поради – знову на дівчинку обернешся!
Сонечко таємничо продовжило розповідь:
– Поглянь, від нашої хатинки стежка збігає вниз, аж до того симпатичного будиночка. Там господарює моя приятелька, бабуся Червоної Шапочки, а внучка їй допомагає. От тільки вовк до них унадився. Пригадуєш, хитрун запропонував погратися в лісові перегони? Сіроманець тебе відволікав, щоб часом не завадила дістатися до бідолашних. Поспішай же, Лесю, допоможи бабусі й онучці в біді.
Мчить лисичка, б’ється серденько... Добігла руденька, дивиться: двері відчинені. Приглядається – сіроманець заплутався у прозорій сітці, що спеціально була натягнута навколо помешкання.
– Оце так! – усміхнулася Леся . – Це ж я такий кінець казці про Червону Шапочку вигадала! Ще й плюшевому ведмедику розповідала.
Аж ось на ґанок вийшли бабуся й онучка та радісно до лисички-помічниці гукають:
– Дякуємо за диво-сітку. Спіймався сіроманець!
– Як же впізнали мене? – поцікавилася руденька, нерозуміюче кліпаючи очима.
– Дуже легко, адже давно тебе знаємо, – всміхнулася Червона Шапочка. – Ми ж постійні гості у твоїх казках!
– Лисичко, відпусти! – раптом почулося прохання сіроманця. – Повір, більше ніколи сюди не завітаю!
– Ой, ні, – злякалися бабуся з онучкою, – не варто вірити вовчим обіцянкам.
Цієї миті між хмаринками з’явилися сонячні промінчики, торкнулися сірого й ураз хижак перетворився на яскравого метелика. Красень випурхнув із сітки й полетів геть.
Бабуся й Червона Шапочка зраділи такому чудовому закінченню казки. Запросили лисичку на вечерю та відпочинок у чарівному ліжечку, в якому сняться найяскравіші та найщасливіші сни.
Подякувала руденька за дивовижне частування та щойно прилягла в шовкові простирадла, відчула, що її почала заколисувати ніжна пісенька, яку тихо співав вітерець.
– Лисичко, прокидайся! – раптом почувся голос татка.
– Час до дитсадка!
Дівчинка відразу підхопилася й зазирнула в люстерко:
Татко звично жартує, називаючи мене лисичкою.
А насправді – дівчинка з доброї казки! – прошепотів плюшевий ведмедик.
Коли мрiї здiйснюються
Кажуть, що колись давно газети були птахами. Розносили новини по всіх усюдах. А як гарно співали!
Та згодом новин стало так багато, що пернаті вже не могли впоратися з ними. І на зміну їм прийшли паперові птахи – газети. Пташині ж новини й понині розносить, як помітили спостережливі жартівники, сорока на хвості.
А коли наша Україна, в якій це все й діялося, здобула незалежність, тобто стала незалежною державою, новин з’явилося стільки, що газет ставало все більше й більше!
Тож, вечорами, після роботи, дорослі бралися до газет, а діти заздрісно поглядали на батьків, прислухаючись до оповідок, які нашіптував під вікном казковий вечір, закутавшись у чарівний зоряний плащ.
– От нам би дитячу газету, – замріяно мовив Петрусь-школярик до своєї сестрички Настусі–дошколярочки, – та щоб у ній були цікаві казки!
Я читав би їх тобі.
– Хочу казкову газету! – заплескала в долоньки дівчинка.
Минав час. Дошколярики та й школярчата частенько вередували перед сном без вечірньої казки. Газети співчували дітям, але ніяк не могли цьому зарадити.
І ось одного разу вночі, коли вже всі спали, стурбовані паперові птахи – українські газети злетілися на таємну раду. Що тут зчинилося! Усі хотіли висловитися і так шурхотіли сторінками – хоч вуха затикай! Тільки й чулося:
– Бідні діти! Чудові казки… Що ж робити?
– Я знаю! – виділився з гамору тоненький голосок невеличкої нової газетки, у якій описувалися фантастичні події.
Усі притихли й недовірливо поглянули на неї:
– Чула я, продовжувала газета, – що є казкова країна, де живуть усі казки світу. Править нею вічно юна красуня-королева, яка славиться своєю добротою. Вона допоможе дітям.
– Але ж, – зашелестіли схвильовано крилаті, – чи можна потрапити в казкову країну?
– Вона міститься в позачасовому просторі, який обминають потоки часу, тобто казкова країна належить вічності.
Усі задумалися: вічність – це те, що було, є і завжди буде! Але ж як сягнути її? Учасники таємної ради з надією обернулися до оповідачки.
Але любителька фантастики згорнула свої крильця–сторіночки й замовкла – вона не знала дороги в казкові краї.
Знову знявся лемент:
– Що робити? Як бути?
Тут почувся радісний голос газети, в якій друкувалися різні винаходи:
– Здається, збулася моя мрія, і я, нарешті, зробила власний винахід! Нам потрібна машина часу, а зробити її можемо з матеріалів, вміщених на наших сторінках. Тільки слід відбирати те, що стосується минулого чи май-бутнього. Так ми, газети, зможемо мандрувати в часі!