Первоцвіт (збірка)

Сторінка 2 з 10

Бурбело Олександра

Доки руденька видивлялася на себе у дзеркальну поверхню води, з-за дерев вибіг вовк.

– Доброго дня, лисице! – привітався сірий. – Пограймося в лісові перегони!

– Щось не пригадую такої забавки, – зізнається Леся.

– Та що це з тобою? – дивується вовк.

Сіроманець зірвав із двох мухоморів шапочки і склав їх докупи:

– Ось і кубик! Кому скільки цяточок випаде, той стільки дерев і минає. Пригадала?

Поглянула лиска на стежку, що вилася між соснами, – нічого на думку не спадає. Руденька аж розгубилася.

А вовк дивиться та сміється:

– Що, хитрунко, боїшся програти? Вирішуй!

– Ну, добре, позмагаймося, – погодилася лисичка.

І побігли вони лісом: то цяточки рахують, то дерева. Леся й не помітила, як зник сіроманець – тільки десь суха гілка тріснула. Що робити? Тож вирішила руденька рушити стежиною далі.

Уже й ліс скінчився, а доріжка все вище й вище піднімається. Аж ось нагорі видніється рожева хатинка, стіни якої прикрашені мальвами, а золотистий дах обвитий вінком, "Знайомий будиночок, – наблизившись, лисичка намагалася пригадати, де його бачи-ла. – Та це ж із мого малюнка! Оце так!"

Леся постукала лапкою у двері й чує, як хтось запрошує увійти. Та, зробивши крок, аж замружилася – так яскраво в хатинці. Коли придивилася, то побачила, що на лавці спочиває веселе Сонечко. Руденька, сідай на ослінчик1, – запрошує небесне світило. – Тільки відсунься якнайдалі, дівчинко, бо поруч зі мною дуже спекотно.

Звідки Ви дізналися, що я не лисичка? – дивується гостя. – Невже так помітно?

– Я все знаю, красуне, а цю хатинку особливо люблю – така гарна та затишна! Хочу тобі віддячити за неї. Якщо послухаєшся моєї поради – знову на дівчинку обернешся!

Сонечко таємничо продовжило розповідь:

– Поглянь, від нашої хатинки стежка збігає вниз, аж до того симпатичного будиночка. Там господарює моя приятелька, бабуся Червоної Шапочки, а внучка їй допомагає. От тільки вовк до них унадився. Пригадуєш, хитрун запропонував погратися в лісові перегони? Сіроманець тебе відволікав, щоб часом не завадила дістатися до бідолашних. Поспішай же, Лесю, допоможи бабусі й онучці в біді.

Мчить лисичка, б’ється серденько... Добігла руденька, дивиться: двері відчинені. Приглядається – сіроманець заплутався у прозорій сітці, що спеціально була натягнута навколо помешкання.

– Оце так! – усміхнулася Леся . – Це ж я такий кінець казці про Червону Шапочку вигадала! Ще й плюшевому ведмедику розповідала.

Аж ось на ґанок вийшли бабуся й онучка та радісно до лисички-помічниці гукають:

– Дякуємо за диво-сітку. Спіймався сіроманець!

– Як же впізнали мене? – поцікавилася руденька, нерозуміюче кліпаючи очима.

– Дуже легко, адже давно тебе знаємо, – всміхнулася Червона Шапочка. – Ми ж постійні гості у твоїх казках!

– Лисичко, відпусти! – раптом почулося прохання сіроманця. – Повір, більше ніколи сюди не завітаю!

– Ой, ні, – злякалися бабуся з онучкою, – не варто вірити вовчим обіцянкам.

Цієї миті між хмаринками з’явилися сонячні промінчики, торкнулися сірого й ураз хижак перетворився на яскравого метелика. Красень випурхнув із сітки й полетів геть.

Бабуся й Червона Шапочка зраділи такому чудовому закінченню казки. Запросили лисичку на вечерю та відпочинок у чарівному ліжечку, в якому сняться найяскравіші та найщасливіші сни.

Подякувала руденька за дивовижне частування та щойно прилягла в шовкові простирадла, відчула, що її почала заколисувати ніжна пісенька, яку тихо співав вітерець.

– Лисичко, прокидайся! – раптом почувся голос татка.

– Час до дитсадка!

Дівчинка відразу підхопилася й зазирнула в люстерко:

Татко звично жартує, називаючи мене лисичкою.

А насправді – дівчинка з доброї казки! – прошепотів плюшевий ведмедик.

Коли мрiї здiйснюються

Кажуть, що колись давно газети були птахами. Розносили новини по всіх усюдах. А як гарно співали!

Та згодом новин стало так багато, що пернаті вже не могли впоратися з ними. І на зміну їм прийшли паперові птахи – газети. Пташині ж новини й понині розносить, як помітили спостережливі жартівники, сорока на хвості.

А коли наша Україна, в якій це все й діялося, здобула незалежність, тобто стала незалежною державою, новин з’явилося стільки, що газет ставало все більше й більше!

Тож, вечорами, після роботи, дорослі бралися до газет, а діти заздрісно поглядали на батьків, прислухаючись до оповідок, які нашіптував під вікном казковий вечір, закутавшись у чарівний зоряний плащ.

– От нам би дитячу газету, – замріяно мовив Петрусь-школярик до своєї сестрички Настусі–дошколярочки, – та щоб у ній були цікаві казки!

Я читав би їх тобі.

– Хочу казкову газету! – заплескала в долоньки дівчинка.

Минав час. Дошколярики та й школярчата частенько вередували перед сном без вечірньої казки. Газети співчували дітям, але ніяк не могли цьому зарадити.

І ось одного разу вночі, коли вже всі спали, стурбовані паперові птахи – українські газети злетілися на таємну раду. Що тут зчинилося! Усі хотіли висловитися і так шурхотіли сторінками – хоч вуха затикай! Тільки й чулося:

– Бідні діти! Чудові казки… Що ж робити?

– Я знаю! – виділився з гамору тоненький голосок невеличкої нової газетки, у якій описувалися фантастичні події.

Усі притихли й недовірливо поглянули на неї:

– Чула я, продовжувала газета, – що є казкова країна, де живуть усі казки світу. Править нею вічно юна красуня-королева, яка славиться своєю добротою. Вона допоможе дітям.

– Але ж, – зашелестіли схвильовано крилаті, – чи можна потрапити в казкову країну?

– Вона міститься в позачасовому просторі, який обминають потоки часу, тобто казкова країна належить вічності.

Усі задумалися: вічність – це те, що було, є і завжди буде! Але ж як сягнути її? Учасники таємної ради з надією обернулися до оповідачки.

Але любителька фантастики згорнула свої крильця–сторіночки й замовкла – вона не знала дороги в казкові краї.

Знову знявся лемент:

– Що робити? Як бути?

Тут почувся радісний голос газети, в якій друкувалися різні винаходи:

– Здається, збулася моя мрія, і я, нарешті, зробила власний винахід! Нам потрібна машина часу, а зробити її можемо з матеріалів, вміщених на наших сторінках. Тільки слід відбирати те, що стосується минулого чи май-бутнього. Так ми, газети, зможемо мандрувати в часі!