Спочатку батькові родичі трималися на сторожі. Бо знали про підступність вікінгів. Наші підпоювали вікінгів, як могли. Коли вікінги справді впилися, самі почали дудлити на все горло. От тоді прийшли інші норвежці, які лишились на човнах і не пили на бенкеті. Вони перекололи всіх гостей і господарів. А мою матір цей їхній ватажок Ярл Одд Собака взяв собі за дружину. Бо він не пішов на весілля, а надіслав у своєму одязі свого кревного брата. Він був сином батька Собаки і його коханки. І був він схожий на Одда Собаку, як викапаний. Моя матінка була така вродлива і така шляхетна, що Одд Собака при всіх оголосив її своєю дружиною. І наклав їй на шию вашу золоту гривну. І зі своєї руки зняв перстень золотий царгородський і надягнув їй на палець. Шовковим плащем покрив їй плечі і повів у своє шатро на кораблі. А його люди тим часом вбивали все живе в селищі і грабували оселі.
Та на світанку, коли всі воїни, упившись кров’ю та брагою, заснули мертвим сном, прийшли ліви. Вони сиділи у болоті і чекали слушного часу. І ватаг лівів взяв собі все добро, що тоді було в човнах вікінгів. Останнім ліви закололи мого другого батька. Ватажок лівів знав ярла Одда Собаку. Бо Одд Собака кілька років перед тим пограбував хутір родичів ватажка лівів. Та й самого вождя лівів Одд Собака захопив. Але йому, тоді зовсім молодому хлопцеві, пощастило втікти вже з човна…
І коли вікінги торгували в селищі мого першого батька, звістка про це якимось чином дійшла до лівів: об’явився ярл Одд Собака.
Цей лів зібрав своїх людей і родичів, і сусідів. З убережжя перейшли вони через ліс, а потім болотом. І там стояли тихо три дні. Чекали. Їх на смерть їли комарі, але вони чекали своєї години. А тоді вже наскочили.
Тоді мій третій батько, лів тобто, довго мордував і насміхався над моїм другим батьком. Мій третій батько нікого з норвежців не помилував. Всіх вирізали. Захопили їхні кораблі. І з тими кораблями, повними добра, повернулись через Даугаву в затоку велику. І по затоці перепливли на захід у поселення лівів. Бо ліви живуть тільки на узбережжі. Цей ватажок лівів, мій третій батько, був наймолодшим із моїх трьох батьків. Може трохи старший моєї матері. Він її дуже любив. Він її обсипав дарунками. Жодна дружина вождів на узбережжі не мала таких прикрас, як моя мати! Але мене він ненавидів. Бо я народився семи місяців. Малий, як кошеня, кволий. Навіть кричати добре не міг, тільки ледь дихав. Він мене не вбив тільки тому, що моя матінка вимолила. І віддала рабині, теж із Земиголи. У неї був цицьковий хлопчик. Десь йому був уже рік. Отак у мене з’явився молочний брат. Казали, що він теж був зачатий ще до того, як його матір потрапила в полон. І отут сталася головна пригода, в моєму житті. Чарівна пригода! Бо всі подальші пригоди — ніщо, якщо порівняти з першою!… Того року, коли я народився, погода була дуже, дуже тепла. Всі люди казали, що така тепла, як у липні. Хоча вже був жовтень. Моя годувальниця поклала мене в берестяну колисочку біля сушарки з рибою. У вас таких сушарок на Русі немає. Ставлять просто на землі високі крокви. З’єднують їх поперечинами. Виходить як ряди драбин. І на ті "щаблі" чіпляють попластану рибу. Лосося і менцу.
І от одного разу, коли моя годувальниця і її чоловік пластали рибу, мій брат повзав, припнутий на мотузці. А я спав у берестяній люльці. От тоді і прилетів орлан. Гніздо орлана того було на тому боці озера. Орлан сів на порожню сушарку. А тоді враз каменем упав на мою колиску. Вхопив мене своїми страшними пазурями і поніс до свого гнізда.
Це побачили і моя годувальниця, її чоловік і робітники, що привезли рибу з моря. Всі вони побігли навколо озера до орланового гнізда. Люди бігли і кричали. Дурні! Бо якби орлан перелякався, то він би впустив мене чи у воду, чи на камені! Але орлан сів у гніздо і полишив мене в гнізді. І разом з орланихою відлетів геть. Тоді найхоробріші хлопці полізли на скелю і витягли мене із гнізда. Я цього нічого не можу пам’ятати. Але потім мені все-все розповіли!… Орлан дав знак людям, що я не просто дитина! На мені був знак чародійства… Тому, коли я підріс, мене взяв до себе в науку один дуже сильний чаклун. Але зовні все виглядало, що вчить він мене теслярству. Бо він краще за інших робив човни на всьому узбережжі. І я був у нього найкращим учнем.
Коли мені виповнилось п’ятнадцять, я сам зробив набірного оук човна на п’ятеро веслярів!!! Всі визнали мене майстром!… Але той мій третій батько не хотів мене визнати. Хоча моя матінка від мене не відрікалась. Я її питав, потайки звичайно, на кого я схожий? Тільки по правді!… І вона сказала, що всі вони були біляві, великого зросту, дебелі тілом. Але таких сорочих очей, як у мене, ні в кого з них не було. Очі, як у всіх людей. А якщо мене не визнавав третій батько, то я вирішив утекти на материну батьківщину. Але якщо прийдеш із голою сракою — то будеш смердом. А я не міг бути смердом. Хто б мене не зачав із трьох батьків, всі вони були ліпші люди. Мені був потрібен скарб. Щоб мене визнали ватажки земгалів за сина батька мого першого — Лусіса. І скарб такий був. У святилищі їхнього бога-громовика — Йомали. Святилище його було далеченько в лісі, за кількома селищами. Ми з моїм молочним братом, а він, взагалі, був син рабині, вирішили пограбувати капище Йомали.
В капищі була гора срібних монет, така, як добрий мурашник у старім лісі. Перед їхнім Йомалою стояли аржант казани із срібними і золотими монетами і цяцьками. Сам же Йомала мав срібну личину і три золоті ланцюги на шиї. А срібні списи тримав у руках. Завдовжки з три лікті!… Хоча ми з братом були високі й дебелі парубчаки, та не могли перелізти через пакілля. Мій брат жодного разу не був у загороді. Бо він син полонянки. А мене на ворожіння взяв мій вчитель-чародій. Ліви тоді ворожили перед походом на острів, щоб пограбувати шведів. Жерці взяли списи в Йомали і поклали їх навхерст. Вивели із загороди білого коня. Грива і хвіст до землі. Кінь переступив списи і не зачепив їх. Всі зраділи тому ворожінню. І потім чародії жерли богам вепрову голову, смажених півнів і вівсяну путрю. І їхні два найстарші стражі відтрутили мене від учителя. І дали мені з братини пити хмільну брагу. Хоча я ще й посвячення не пройшов. Я добре сп’янів. Тоді вони зачали мене випитувати, чому мене вчив мій наставник. Я сп’янів, але вони не знали, що перед ворожінням у капищі мій вчитель дав мені зілля. І заговорив мене. Щоб я і словом і порухом не прохопився про наші чародійські справи. Ще він мені сказав: "Я знаю, що ти й без заговору не прохопишся. Ти он з пазурів орлана врятувався. Хто тобі страшний? Можеш над ними посміятись. Тільки не виказуй цього. Бо діди шалено жорстокі". Отож вони мене про чари питають, а я їм про смолу та тюленячий жир. Вони мені про чари, а я їм про заговори шпангоутів!… Я й заснув від браги, але так і не прохопився про наші справи…