Двоє дівчат і простоволосий сутуловатий чоловік.
Півнику стало все байдуже. Змучений, зморений, безсилий присів під крайньою вербою. І тільки прихилившись спиною до стовбура, відчув біль у лівому боці. Помацав у пазусі і побачив на пальцях густючу липку кров.
Вид крові пройняв його крижаним жахом. Заплакав ревно та гірко.
Якраз і дядько пригнав двох дівчат і вимоклого перевізника.
Побачивши, що з гонцем, Півень кинувся до малого.
— Ти?!! — І торсав його за плечі, аж малий клацав зубами і гикав. — Ти, дурню?!!
— Чоловіче! — заскиглив Гречин. — Малий не винний! Це он той, проклятий, все!…
— Ага!… — вигукнув дядько. — Зрозумів! А цього за що ти змордував?!! За що?!!
— За що, за що?… За те…, — сонно проказав Півник, вмощуючись у високій шовковистій траві під деревом.
Ніщо не могло збадьорити Півника. Він спав.
Крізь сон чув голосіння доньки перевізника, плач служниці, стогони поранених, хрипке благання перевізника.
Потім був гуркіт, лайка Півня, благальні голоси дівчат. А за тим їхні завивання й прокльони, крики, голосіння.
Наче пахло спаленим м’ясом.
Прокинувся Півник вже верхи на коні під вечір, коли вони виїхали на шлях. Перш за все Півник порахував коней. Дев’ять. Він з дядьком їхав на половім печенігові.
У дядька була голова перемотана уривком сорочки. Дядько скоса позирав на зашмаровану вуглярську колу. Там, у високім коробі, на якихось шкіряних паках, пов’язаний, наче спійманий вовк, скорчився Гречин. Він, скільки міг, відхилив лице від двох голів людських — печенігової та гонцевої. Голови були в потьоках засохлої темної крові, наче смолою замазані.
— Дядьку! — знов забила Півника пропасниця. — Це ти чи я?!!
— Він сам себе погубив! Коли я звільнив його з пут, він витяг з чобота різака і штрикнув мене в груди. Дурень! Я його відпускав, бо всі мене благали, а він хотів мене позбавити життя! Дурень, от же дурень!
— А ті?! А ті?!!
— Я їм вуха пообрізав. Як у Письмі сказано: "Око за око, зуб за зуб"!
— А Онуфрій казав мені, що треба підставити другу щоку, якщо тебе вдарили по одній…
— Нехай мене Бог вибачить! — тричі перехрестився Півень. — Каюсь, забув, забув.
— А дівкам теж?
— Ні, лише Ляху і сину перевізника,
— А… А що тепер будемо робити?
— Як доїдемо до шляху великого — біжи до своїх скоморохів. Скажи їм, що дядькові допомагав коней шукати…
— Дядьку, а як ти звільнишся тепер? Ти ж Ляха не встеріг, виходить, ти його відпустив. Значить, ти тепер холоп?! Така ж у тебе була угода з боярином.
— Ха-ха! Мене князь відкупить! Бо не хто-небудь, а я власноручно вертаю йому вкрадені скарби.
— Ти бачив, ти бачив?!! Дивився?! Заглядав у паки?!!
— Це княжий скарб. І не годиться ні мені, а ні тобі туди заглядати.
— І ти не подивишся?
— Ні, Півнику. Це майно нашого господина.
— Ой, а я так хотів подивитись на княжі скарби! Так хотів!!!
— Ні, Півнику. Нам цього не можна!
— Дай, я хоч на печатку подивлюсь!
— Дивись! Це нам з тобою можна.
Півник скочив з коня і видерся на колу.
Гречин лежав якраз на коробі, де печатки підвішені.
— Посунься!
— Не можу… Розв’яжіть мене…, — заскиглив Гречин. Лице в нього було спухле і пашіло жаром.
Півник напружився, вперся ногами в стінку короба і зіштовхнув Гречина з місця.
Ось вони, важкі свинцеві печатки.
Покрутив у пальцях, потримав на долоні.
На однім боці був карбований чіткий княжий тризубець, на другім боці трохи зім’ятий воїн зі списом у правиці і щитом при лівій нозі.
Тінь впала на хлопчика.
Над ним височів широкоплечий дядько. Здавався велетом, коли був верхи — такий широкий, м’язистий, грізний навіть у своєму повстяному ковпаку.
Він вийняв з в’язанки товсту стрілу і ткнув у вишкірені зуби гінцевої голови.
— Смердючий пес! Продав свого господина! Дивись, небоже, така доля чекає на кожного зрадника.
— Гречин теж зрадник. А ти ж його не вбив!
— Каже, щоб я його відвіз до князя. Наче щось має таке князю сказати, що іншим не можна слухати… Навіть як він мене дурить, його ябедники замордують… Ну, подивився? Тепер біжи! Оно вже шлях великий!…
— У мене немає нічого. Дай хоч резану…
— Дурню! Звідки у мене можуть бути гроші, коли я коней шукав і по вугілля їздив?!
— Але ж ми взяли таку здобич!
— Здобич піде на храм божий! Ця здобич нам не належить. Це Бог віддав нам ворогів у руки. Я повинен за це віддячити Богові… Поспішай! Скоро ворота зачинять. Бачиш — вже сонце сідає?…
І Півник забіг на Поділ з останньою кінською батовою. Він біг і чув, як риплять спиці коловороту і поскрипує місток, підносячись над протокою Глибочиці.
Півника ледь не збили на землю Реп’ях та Хода. Реп’ях дибки ставав та облизував хлопця, а Хода дзиґою крутився навколо ніг хлопця і все рохкав, рохкав без перерви.
Всі були при столі, і Півник розводив теревені, як він допомагав дядькові коней шукати. Як подер сорочку об тернину, як бока роздер до крові.
— Так ти тепер до дядька підеш? — запитав канатоходець.
— Та якби… Дядько завтра кудись їде по камінь… На Тетерів десь… А з хлопами що мені робити? Я краще у вас буду.
— То будь, — ствердив похмурий бубонист, дядько Лютів. Так що все було гаразд.
Тільки от по трапезі гусляр сказав хлопчикові своїм тихим голосом:
— Проведи мене до мого старого бойового друга. Лише звірів своїх не бери. От гусельці свої прихопи… Заспіваємо старому старих славних пісень. Нехай послухає, який голос у мого учня.
— Діду! Ти не дуже розспівуйся — завтра до боярина йдемо.
— Нічого не трапиться.
Та коли вони дістались до садиби дідового друга, старий спинився і довго тримався за груди, чи так серце вгамовував?
— Час тобі, дитино, тікати з Києва. Біля нашої садиби крутилося двоє жебраків. У сусідів питали, чи не живе тут поблизу той хлопчик, що золото роздавав жебракам біля Десятинної церкви? Ні, не старці вони, а вивідувачі. Я вивідувачів по духу чую, хто б вони не були: чи наші, чи греки, чи мусульмани. Я чотири рази був у полоні. Двічі викупили, двічі мене відбили. Соглядатаї скрізь схожі.
— Куди ж мені подітись?
— Пересидиш у добрих людей! Поки ми з моїм другом співатимемо й гратимемо, щоб на вулиці чули, ти перелізеш через тин і підеш… — Далі старий, прикриваючи рота долонею, пояснив, куди іти та що й кому має говорити…