З-за куща витикався поволі човен. На носі зводив тугого лука лях! А на демені безшумно орудувала правилкою городникова служниця.
Лях цілився туди, куди завалився дядько Півень.
Та лях не встиг до кінця напнути лука. Зустрічна стріла вдарила його в коліно. Навмання випустивши свою стрілу, він осів на дно човна.
— За кугу! За кугу! — крикнув лях городниковій служниці. Та вона й без нього все втямила і одним глибоким і довгим гребком завернула човна за густу стіну очерету. Тепер човен був недосяжний для стріл Півня.
А служниця добре знала тут всі ходи й протоки.
І нараз дзенькнула тятива, точнісінько як гусельна струна.
— Ой, мамо, мамо! — скрикнула служниця і з гуркотом покотилася на щось дерев’яне в човні.
— О-о-о! — застогнав розпачливо на дні човна Лях.
Півник почав спускатись униз. Тихо, обережно, зупиняючись та прислухаючись. Та нічого не міг розібрати крізь кумкання болотних кряків. Їхній переполох минув, і вони тепер з подвоєною бадьорістю кумкали та кректали, аж у вухах лящало.
При миготливому світлі багаття спостеріг, як човен приткнувся носом до кучугури і не рухався.
У два голоси на дні човна стогнали і служниця, і Лях. Коли Півник з великим зусиллям продерся до берега, так, щоб не порішити самого себе третім настороженим самострілом, він побачив — з берега нечутно спускається у воду його дядько Півень. Голий геть, обличчя наполовину залите кров’ю. А в зубах затиснув колодку тонколезого захалявника.
Наче видра, швидко й без плюскоту поплив за кучугуру очерету. Мить — розчинився у чорній теплині ночі.
Та за якийсь час на освітлену воду виплив човен і поснувся до берега, де в кущах причаївся Півник. У найзручнішому місці, де гатка була під ногами, Півень щосили погнав човна до берега і майже наполовину випхав його на траву. І зразу ж тишу розітнув розпачливий зойк.
Над човном виросло біле тіло дядька Півня і зразу ж із човна підвелась служниця із сокирою і хотіла бити його сокирою в голову. Та Півень ухилився, вивернувся і заломив їй руку за спину і щосили кинув назад у човна. Її голова дзвінко вдарилась об дерево.
Тим часом Півник бачив, як із носа човна перевалюється в траву Лях. Не те, щоб він його добре бачив — він бачив, що щось камешиться, і чув звук.
Та перше, ніж Півник зготувався туди метнути ножа, дядько вже був там і вдарив Ляха п’ятою. Лях гикнув і затих.
— Принеси вогню і хмизу!
— Тут глибоко! А там же гонець. Я боюсь…
— Швидко! Бо небавом світанок!
Тремтячи більше від страху, аніж від холоду, Півник побрів по глибокій, для нього, воді до острівця.
— Що там? — спитав дядько Півень, роздмухуючи вогонь біля човна.
— Печеніг підсмажив собі бока і лежить як мертвий, але дихає. Гречин лежить і важко дихає. Гонця корчі крутять — всю траву, куди руки сягають, повидирав…
Ось багаття яскраво спалахнуло, і Півник аж затрусився, як побачив служницю на дні човна. З розбитим лицем, вся перекаляна кров’ю скоцюрбилась. Тепер Півник побачив, як її дістала самострільна пастка. Стріла протнула їй праву грудь і ще під шкірою застрягла. Дівка роздерла на собі сорочку, щоб якось звільнитись від наконечника і уламків древка. Та не змогла.
У Ляха на губах пінилась жовта слина і він важко дихав, очі в нього блищали, мов у хворого на пропасницю.
Межи служницею і Ляхом, займаючи більше половини човна, лежали два короби і дві цілі телячі шкіри.
Поки Півник роздивлявся на все, дядько повивертав за спину руки і служниці, і Ляху, та й позав’язував їм і руки, й ноги сировицею. Пов’язаних кинув на траву. Вивалив короби і телятину трохи осторонь.
У звільненому човні перевіз на берег гонця і Гречина, сина перевізника і печеніга.
Всі четверо були наче п’яні, пускали слину і важко дихали. Півень теж їх пов’язав і поклав рядочком, але так, щоб не могли дотягтись один до одного.
— Назирай за ними. Тільки почнуть повзти — бери і тни отут! — Дядько показав на підщелеп’я печенігу.
Півень зганяв човна на острів і перевіз усе, що там знайшов. І коней перегнав. Десять коней. І самостріли познімав. І поніс кудись в темряву, туди, де підковою стояли високі верби.
"Для чого він ставить там? Щоб за нами не погнались?", — подумав Півник.
Вранці, ні, ще в переддення, все зрозумів. Інші, полонені тобто, що потроху починали оклигуватись від якогось дурману, чи що, теж зрозуміли.
Півень по одному підтяг їх до верб і поприв’язував до стовбурів. І поприпинав їх їхніми ж линвами і сировицею.
Від насторожених у траві самострілів до бранців протягнув міцні жилки.
"І де він їх узяв?!", — очманіло подумав Півник…
А Півень, стоячи збоку від служниці, вже питав:
— Для чого короби їм? Ти знаєш?
Служниця нічого йому не відповіла і відвернула голову. Тоді він підійшов до Ляха:
— Для чого короби? Чиї вони?!
— Якби ти був лицарем, я б тобі відповів. Але ти підступний холоп, хитрий, смердючий пес! Поставив пастки, не гідні воїна! Ти і тілом і душею раб, холоп, бидло, руська худоба!
— Ляше! Не гніви мене, не бреши на мене. Я вільна людина! Якщо я твою голову кину суддям і приведу зведених коней і весь ваш татівський реманент, — ні княжий, ні церковний суд не визнає мене винним, і боярин мене не одержить в холопи! Але не про це мова! Скажи — для чого ці короби ти сюди пер? І я тебе зразу ж відпущу. Слово даю!
— Рабське слово сили не має! Зрада — зброя рабів!
— Даю слово — твою полюбовницю звільню, стрілу з неї витягну і коня вам найсильнішого дам. Тоді повіриш?
— Спочатку її звільни!… — прохрипів Лях…
Служниця подумала, що Півень її чи мордуватиме, чи ґвалтуватиме, тому вона, як він наблизився, плюнула йому в лице. А він у відповідь її вдарив по вилиці. І зразу ж блискавично видер із рани уламки стріли.
Півник стояв поруч і заглядав, як то дядько чинить.
— Не дивись, не дивись на мою голизну, личино древлянська!
— Я й не таке бачив! А ти, а ти… це ти в зеленім глечику принесла в істобку отруєний мед.
— Не базікай! Приведи Кошлатого! — не обертаючись, наказав дядько Півень. — Я тебе відпускаю. Можеш навіть їхати за підмогою. Тільки я спочатку поприбиваю до верб!
— Не поїду я нікуди… Відпусти його!
— Нехай він скаже — для чого короби!
— Він не скаже…