Малому аж шкіра пуп’янками пішла на руках. Це не була пуста похвальба чи погроза — дядько знайде слід і вдавить татей. Він не мав жодного сумніву щодо дядькових слів. І був переконаний, що дядько найближчим часом це зробить.
Але минав день, другий, третій. А дядько нікуди не зникав і все працював на подвір’ї Софії чи біля Золотих Воріт. А то разом з усіма холопами розбивав вапняк для печей і трощив грудки перепаленої глини-цем’янки.
Коня вдень стеріг і доглядав Півник. Вночі Півень сам був біля коня.
І вдень, і вночі дядько і небіж привчали коня до мови. А все останнє кінь знав — він умів і сидіти на задніх, як собака, і лягав, і перекидався голічерва, і міг довго тупцювати на задніх ногах.
Тільки одне було, погано — румак не любив Реп’яха.
Хлопчик чекав, що от кудись подасться дядько, влаштує засідку і жорстоко повбиває татів.
Але дядько, здавалось, і забув про свою обіцянку. А тим часом наблизилась ярмарочна п’ятниця. І великий каган, володар найвищого стола в містах Русі, дозволив на ярмарку веселі ігрища.
ІГРИЩА
У цей день на Бабинім Торжку були ігрища з дозволу великого князя київського Ярослава.
Казали, що на кінські змагання приїде сам князь. Адже князь завжди їздив верхи. І пішого його майже ніхто не бачив. Навіть до Десятинної церкви він приїздив верхи, спішувався перед баштою і підіймався гвинтовими сходами на хори. Він не любив, щоб споглядали, як він кульгає, підіймаючись по мозаїчних сходинках.
Тому він підіймався сам, а тоді вже за ним всі останні заходили на хори.
Змагання були і на Бабинім Торжку, і на Подолі біля Іллінської церкви.
На базарнім майдані рухались тлуми людей. І не стільки тут було охочих помірятись силою та вправністю, як просто глядачів. Вони важко працювали всі дні. А тепер їх чекали розвага, буйне видовисько, і це було справжнє свято їхньої душі. Бо їм важка, безкінечна праця відбирала всі сили, всю наснагу, що їх можна витрачати на змагання.
Отож, було на Бабинім Торжку сила-силенна людей. А там, де збирається багато людей, зразу ж з’являються всякі торговці та потішники. В коробах вони тягали всілякі дешеві наїдки, ласощі, а також різні дрібнички та дешеві прикраси. Дуділи в дуди та вибринькували на гуслях, співали та верещали скоморохи. А от дорогого краму, чи чогось великого, ба й скотини в цей день не випадало продавати.
Перші змагались стрільці.
На чисто виметених дубових плахах провели рису за сто кроків від Подільської брами.
Біля брами поставили три стовпи і насадили білі дошки, якби абриси людських тіл.
Після того, як у церквах закінчилась вранішня відправа, вийшов базарний староста зо двома помічниками. Один з бубоном, другий із сурмою. Засурмив сурмач, закалатав у бубон другий. Як вони скінчили, староста оголосив початок.
Лучників зібралось чимало. Серед них була чи не половина стражників, що у будні дні стояли при міських брамах.
Також було чимало мисливців, що з дозволу тіуна, за певну мзду, мали право на полювання в княжих лісах.
Були стрільці з найманців — печенігів, хазар, з ясів. Були й біляві світлоокі чудини. Були рудуваті низькорослі ятвяги.
Заможні були й крамарі, що полюбляли стрільбу і лови. Кожному дозволялось стріляти трьома стрілами. Сперечались, кому першому стріляти. Вже й до лайки дійшло. Тоді втрутився базарний староста. Певно, що він багатьох із стрільців знав з попередніх змагань. Він відібрав тих, кого вважав найслабшими і поставив до риси.
Кожному три стріли. Тільки першим пільга — одна пробна стріла.
Сурмач закинув на перев’язі за спину сурму, взяв довгого ліщинового бича, а з-за халяви витяг гострого ножа.
У всіх трьох лучників стріли вп’ялися в ціль. У двох в дошки, де ширше, як би в груди, і тільки в одного одна стріла ніби в голову.
Лучники накладали на тятиву стріли, підтягали двома пальцями правиці до вуха, підрівнювали напрямок стріли і розгинали пальці.
Дзижчали, бринькали тятиви, і стріли зі свистом мчали до цілі.
З першої трійки найкраще стріляв той, хто мандрував по княжих землях і полював на всяке дрібне птаство.
Сурмач без жартів і зневаги закарбував стріли трьох перших стрільців і викликав наступних.
І з кожною трійкою нових стрільців стріли лягали все купніше і все вище. В "груди" цілям вже ніхто й не посилав стріл.
Стріляли печеніги з невеликих, майже зовсім рогових луків. Чудини — із довгих набірних дерев’яних луків.
Півник був при румакові. А румака дядько поставив під паколля боярської садиби. Хлопчик возсідав у карбованім дерев’янім сідлі. Однією рукою він стискував повід, а другою вхопився за верх пакола.
І коли почали силитись у натовпі крики, гамір, сміх, і до всього засурмила сурма і вдарили по бубону, малий відчув, що шкіра в коня стала гарячіша, а дихання зробилося рідшим і глибшим.
Згори Півникові було добре видно лучників при білій смузі.
Чи з-за малого зросту, чи того, що він стояв ніби осторонь, і його не примітив зразу сурмач, але Півневі підійшло стріляти з найкращими стрільцями.
І коли сурмач призначив стати до риси ще трьом, то один з них, білобровий червонолиций варяг сказав намалювати людську личину на його цілі. На товстій м’язистій шиї мав кручену срібну гривну — нагороду князя.
Один з отроків швидко видерся на стовпа і вугіллям намалював "лице".
Варягові стріли попали одна в око, друга в носа, а третя — межи очі.
Його суперники теж непогано стріляли, але все ж у нього стріли лягли купніше.
Після варяга став ще один з ярославових воїнів — тіверець. Зарослий чорним пухнастим волоссям і по грудях і по руках чоловік. Лук у нього був чи не найменший з усіх стрільців. І не стільки було в ньому дерева, як пластин з рогів сайгака та варених турячих сухожиль.
Тіверець теж попрохав намалювати личину. І бив так точно, що всі три стріли вп’ялися в праве око.
Натовп захоплено кричав, славив тіверця, бо так, як він, ще сьогодні ніхто не стріляв.
Дійшла, зрештою, черга до Півня.
Поряд з ним стояв чубатий стрілець, один з молодших княжих воїнів. Казали люди, це малий власними вухами чув, що це один з охоронців самого кагана Ярослава. Хтось сказав, що мечник він найвправніший. І він попрохав намалювати ціль.