І тут він зрозумів — ця добра і товста молодиця була й хитрюща — вона вивела його з ігрищ і не дала йому додивитись найголовнішого — коли на передденні будуть топити Марену і спалять Купалу. І водночас вона зробила його учасником потаємного, найпотаємнішого ворожіння на плідність. Саме про це ворожіння він, ще зовсім безштаньком, чув, як говорили молодиці, озираючись, щоб не було де дітлахів старших. А на нього, безштанька, вони і уваги не звертали.
Він зрозумів: коли він голий з голими купальницями стрибав через багаття, що він був уособленням Ярила, що розпалює хіть, ярість і опліднює все живе.
А цим вінком і ножем товстуха ніби говорила: "Ось тобі щаслива ворожба! Тобі випало, більш ніж кому, тобі дозволили більш, ніж кому! Отож іди і мовчи, як належить дитині! Як мовчить вінок, як мовчить ніж, як мовчить сухий стовбур!"
Він поспішив додому швидко й радісно.
Перебігав з пагорба в долину, і з долини знов на пагорб.
І ще Півник вирішив мертво про все мовчати.
І тоді той, міський бог, зроблений на глиняній дощечці, з сяйвом навколо голови, нічого не знатиме.
Ні, він його не обдурюватиме, богів дурити не можна. Просто він мовчатиме, бо той бог міський. Він там всим розпоряджається. Він новий бог. А старі боги живуть і в деревах, і в камені, і в джерелах, і в блискавках…
А позаду ніч купальська сяяла вогнями, вибухала співом. Та поволі все затихало, бо він віддалявся від річки і наближався до осель.
Та коли вже до пагорба лишалось зовсім трохи, він побачив кінські тіні, що рухались безшумно через белебень до невеличкого гайка. Впізнав коней. Їхні коні. Але не йдуть, а пливуть без звуку. І копита не б’ють об затверділу, як камінь глинисту стежку!
Не іржуть і не порскають.
Він припав під кугу.
Уважно придивившись, побачив на спині в Гнідої, а саме це була вона, розпластану людську постать.
А з гайка пропищала дрімлюга.
І лежачи на Гнідій тінь теж відповіла голосом дрімлюги.
Отже, це таті. І вони зводили п’ятьох їхніх коней.
Малий натяг через голову вінок на шию і потиху попрямував від куща до куща. Униз.
Щоб наблизитись непоміченим до гаю. Це йому вдалося. Чутке вухо хлопчика вловило слова суперечки двох:
— Чого ти один прийшов?… Ви що, з ним подуріли?… Трьох коней було мало?… Що він там робить?…
— Тих-х-хо! — Шипів певно той, що приїхав, лежачи на Гнідій. — Там ще добрих дві кобили. Він їх ось-ось приведе!…
— Ану швидше відправляйся до нього і давай назад. Час уже до схованки. Ось-ось почнуть з ігрищ вертатись і нас побачать!
І схопив, певно, за горлянку того татя, що пригнав коней, бо він захрипів.
— Зараз я,… та зараз же…
І зразу ж від купини дерев відділилась тінь і побігла підтюпцем через відкрите місце і вмить щезла за пагорбом.
Півник тихо-тихо, обережно-обережно посувався між кущами вперед і молив подумки нового Бога і всіх старих богів, щоб вони розчистили його шлях до коней від сухих гілок.
О, диво, справжнє диво! Певно, хтось почув його моління, благання, бо жодна суха гілка не трісла під його постолами, поки він переходив до гаю.
Один чоловік при оголенім мечі, бо лезо зблисло, мов блакитна вода в чорнім мороці, перед Гнідою присівши, обмацував їй бабки.
Дві інші кобили теж були в путах.
Ще дві інші були прив’язані до груші-дички і тупцювали стривожено, та тупотіння їхнього не було чутно. На мордах хлопчик чи розгледів, чи, скоріше, вгадав, були затягнуті закрутки.
Малому стислося серце від думки, який то біль терплять коні.
Копита у всіх добре були завинуті ганчірками. Все було так, як розповідали старі холопи на боярській кухні. Тільки от зброя в татя була не обушок, не ніж, не сокира, а дорогоцінна, яку може придбати тільки дружинник чи багатий купець.
Хлопчик припадав до землі, часом повз навкарачках, і все до груші-дички, до прив’язаних коней.
Йому вдалося з першого поруху відв’язати вуздечку однієї кобили. І навкарачках поліз, поліз, тягнучи за собою повід.
Він затяг її за кущі.
Помацав путові суглоби — не боркана.
Тоді зразу ж вхопився за закрутку, щоб звільнити їй дихання. Спочатку ніяк не піддавалася закрутка — так була линва перекручена. Та все ж, з рештою-решт, пішла, і морда звільнилась.
І кобила, задерши вишкірену пащу, щосили заіржала, аж луна лупонула горбами.
Хлопчик, мов вивірка, скочив на кобилу і вдарив її п’ятами.
Поруч виросла тінь з піднятим лискучим мечем. Меч свиснув тої миті, коли кобила робила перший стрибок.
Клинок свиснув і торкнув по вінку і по шиї кобилі.
Кобила, збрикуючи, здиблюючись, геть очманіло понесла малого вгору до белебеня перед Золотими воротами.
Малий вчепився руками, і зубами прихопив густу гриву.
З рани прискала кров і бризкала малому на лице, на праву руку і ногу.
Він припав, приліпився до кобили, молив усіх богів і духів не скидати його з обісілої кобили.
І тому він не бачив, як на просаді між кущами з’явилось двоє. Один вже зготувався — розкручує над головою обушок.
Вони не боялися наляканої кобили. Але вони не бачили, що вона зранена в шию.
Один свиснув зненацька.
Кобила ніби затрималась.
І-тої ж миті другий опустив гирьку обушка на голову хлопцеві.
Та цієї чарівної ночі удача була з Півником. Гранчаста гирька розсікла вінок і понеслась далі вниз, розриваючи сорочку на малому і зриваючи з хлоп’ячої спини довгу смугу шкіри.
Від болю малий заверещав наче спійманий заєць. Кобила підпала на передні і щосили підкинулась задніми. І закрутила, понесла бог зна куди — через чагарі, через бур’яни, по схилах, по дорозі. Та все з вибриком, з гоготінням.
Малий нічого не тямив, в голові гули джмелі, а з рота накочувалась солона кров — то він гривою порізав собі губи.
Головне не впасти. Куди б не занесла його обісіла кобила, вона віднесе його подалі від татів-душогубців!
Кобила не підвела. Попетлявши та покрутивши схилами й белебенями, вона принесла Півника до істобки.
І впала біля конов’язі.
Саме тоді — як роз’юшений до краю дядько Півень схопив Тальця і закручував на шиї аркан, хотів завісити на стовпі конов’язі.
А інші холопи всі були п’яні.
Хто де попадав, там і лежав. Від них смерділо перегаром хмільним, і ніхто з них геть нічого не тямив. Власне, вони спали п’яним небуттям і ніякими зусиллями їх не можна було розбудити.