Вони минали село і звертали праворуч, щоб заглибитись у ліс. Як від кузні до шляху вибігла донька коваля. Підступила і подала Півнику намистину, ту самісіньку!
Мандрівці повернулись до малих, подивились, але ніхто не стишував ходи.
Валка йшла і йшла вперед.
Дядько Півень звівся в стременах, озирнувся на малого, ледь усміхнувся, та відвернувся, і більше не обертався.
Реп’ях, витягши шию, нюхтив — чим пахне від доньки коваля.
— Візьми. Це твій оберіг!
— А звідки в тебе?
— Бо чародійка наша родичка. Вона закляла на твого дядька і на тебе, щоб ви ніколи не вернулись сюди… Намистину я знайшла в потаємному лісі.
— То ти з нею ходиш туди? — бовкнув Півник, хоча добре знав — про чародійські місця не говорять і не питають. Бо за це чародії можуть наслати порчу.
— І я, і мій батько! Тільки ти не кажи дядькові! А чаклунка — моя тітка.
— Ти не зрадила її?
— Чому?
— Ну, бо ти віддала мені намистину… Вона ж чародійка — знає все потаємне і тебе покарає!
— Дурне! Вона сильна проти чужих. А мій батько добре на ворожбі знається. Його сила мене захистить. І я вже в собі починаю силу відчувати. А про це ні вона, ні батько не знають.
Намистина лежала в дівчинки на долоні, насилена на тонкий шкіряний пасочок.
Півник узяв і одяг на шию. І намистина зразу ж лягла теплою ваговитістю поруч з натільним бронзовим хрестом і олов’яним змієвиком, що боронить людину від усякої недуги.
— А що сильніше — хрест, змієвик чи намистина?
— Думаю, що намистина найсильніша! — відказала дівчинка. Бо ні оберегом, ні хрестом ти не вибив їй зуба.
Вони стояли один навпроти одного і мовчали.
А валка невпинно сунулася шляхом і все віддалялася від села.
І пес загарчав занепокоєно, прикликаючи Півника наздоганяти валку.
Тоді Півник, ніби намагаючись запам’ятати дівчинку уважно, оглянув її усю від голови до ніг.
— А що тобі привезти з Києва? — спитав дівчинку.
— Ну, ти нічого з Києва мені не привезеш. Бо ти не повернешся сюди. Бо тітка таке проти вас закляла і наворожила, що аж страшно! І головне — щоб ви додому ніколи не повернулись.
— А я не боюся твоєї тітки! Що тобі привезти?
Дівчинка подивилась на нього згори вниз і мовчки усміхнулась.
— Я тобі обіцяю таке, таке щось гарне… Навіть сам не знаю… Але таке, таке!
І зразу схопився з місця і чимдуж побіг за валкою. Реп’ях поруч.
Дівчинка прокричала йому вслід:
— Щасливої дороги!
ШЛЯХ
Коні бадьоро товкли лісову дорогу, але пісок поглинав тупіт копит, а колеса скрипіли, пищали, співали кожне своїм голосом і на свою силу.
Отако в сутіні зеленій межи товстенними стовбурами йшли цілісінький день до самого вечора.
Зупинились на відпочинок неподалік від дороги на великій галявині.
Дядько розпорядився, щоб вози колом розташувати.
Коней розпрягли і поставили посеред табора.
Старий Талець невдоволено зауважив Півневі:
— Нехай би коні попаслися. Трави тут добрі. То і ячмінь би заощадили. У Києві буде важка праця, чим годуватимеш? Де ячменя візьмеш?
Тут дядько Півень заговорив тим голосом, якого малий ніколи не чув. Так говорила прапрабаба, коли щось їй було ненависне.
— Коней не пущу на пашу — таті можуть звести. І, крім того, Лях і Німець. Вони полоненники. І вони спокусяться втечею. А я не хочу, щоб вони тікали на моїх конях.
— Коні, вони поки що боярські… Чи ти їх у нього купив?… — говорив глузливо підстаркуватий боярський холоп.
— Я з боярином уклав угоду, що відповідаю за все на будові і в дорозі. Але боярин не сказав мені й слова, що мені забороняється когось із вас покалічити… за непослух. Це я на власний розсуд робитиму… — і він повернувся до полонеників і наказав: — Принесіть води та розбийте отой дубовий пень на паливо. І розпаліть багаття. А ти, Будий, звари кашу. Мусиш краще за нас все це вміти — адже в тебе батько скільки вже років боярам куховарить.
Потім дядько вийшов за вози, і Півник за ним. Дядько оглянув усі вози, зазирнув під колеса, перевірив осі й дишла.
Поступово Півень заспокоївся і зайшов назад межи вози.
Під начищеним лискучим казаном грало веселе полум’я, а над казаном схилився патлатий Будий і щось копирсав кописткою у паруючім вареві.
Вечеряли при зірках.
На ніч дядько розподілив три варти. Собі призначив другу. Визначив, де кому спати.
Старші холопи почали ремствувати — хіба не однаково, де кому лягати? Де хто вмостився, там і спить!
— Таті бродять по лісах! Княжі дружини посікли полки ворожі, а малі зграї розпорошились по лісах та пущах. Наша валка — золота здобич для татей.
Півник взяв клітку і покликав Реп’яха, щоб вмоститися біля тахнучого багаття.
Але дядько відтяг небожа в затінок воза.
— Отут спи! — Кинув попону зі свого коня. — Біля вогнища, навіть невеличкого, ти добра ціль для лучника. Він тебе бачить, а ти його — ні!
Малий прокинувся не від того, що півень Червень кричав, а від того, що дядько Півень заворушився, відчуваючи настання своєї черги,
Дядько поклав спати на своєму зігрітому місці першого стража Буда, а сам пішов межи возами. Робив крок і надовго завмирав, уважно прислухався. А разом із ним прислухався і його небіж.
Хропли час від часу коні, подзвонювали вуздечками.
З лісу час від часу пливли сумні крики дрімлюги, та на тому боці ручая пугав пугач.
А далі знов тиша.
Дядько Півень підкинув жменю дубових скіпок у затахле багаття, і червоні зблиски освітили табір. Всі спали.
Малий перекинувся голічерва, і йому аж дух захопило від яскравості та незліченності зірок.
Він довго вдивлявся в них, і йому здалось, що одні були зелені, другі білі, треті блакитні, а ще були наче й рожеві. Одні світили яскраво, інші час від часу наче блимали. І від їх далекого-предалекого миготіння малого наче заколисало, і він заснув.
Більше до самого ранку Півник не прокидався…
…По сніданню та годівлі коней рушили далі по звивистій лісовій дорозі, яку заливали часом холодні, пронизливі хвилі туману.
І знов рипіли-співали колеса, кожне на свій голос.
Холопи попримощувались на возах і куняли. Лише Німець і Лях сторожко придивлялись до всіх зворотів дороги.
Дядько взяв малого поперед себе на коня.
— Бачиш, як зирять? Запам’ятовують. Не забувають про волю, бач! Хоча вже й дітей тут наплодили.