Пертська красуня

Сторінка 85 з 154

Вальтер Скотт

А на чолі столу сидів у кріслі на підвищенні сер Патрік Чарте-ріс у начищеному до блиску бойовому обладунку. Його вигляд був яскравим контрастом до строкатої одежі — військової і мирної — городян, які брали в руки зброю тільки час від часу. Всією своєю поставою і поведінкою провост намагався засвідчити те порозуміння, що виникло внаслідок взаємної вигоди між ним, містом і магістратом, але водночас не проминав нагоди й підкреслити свою вищість, право на яку, за поглядами тих часів, йому давала над рештою членів зібрання, де він головував, дворянська кров та рицарське звання. Позад крісла стояли два зброєносці, один тримав рицарський штандарт, другий — щж" із родинним гербом Чартерісів: рука, що стискає кинджал, або короткий меч, і горде гасло: "Ось моє право!" Один вродливий паж тримав довгий оголений меч свого господаря, другий — його спис; і всі ці рицарські ознаки виставлялися на показ тим під-кресленіше, що їхній вельможний володар саме був заклопотаний своїми обов'язками в міській раді. Навіть виразом обличчя сер Патрік Чартеріс намагався, здавалось, виказати поважність і надмірну суворість, які так мало відповідали його щирій і веселій вдачі.

— Отже, нарешті ви таки прийшли, Генрі Сміт і Саймоне Главер,— сказав провост.— Знайте ж: ви примусили нас довго вас чекати. Якщо це трапиться ще раз, поки ми сидимо в цьому кріслі, ми накладемо на вас таку пеню, що вам вельми гірко буде її платити. ГодЧ Не вибачайтеся! Зараз ми не просимо від вас ніяких пояснень, а на другий раз просто їх не дозволимо. Довідайтеся ж, добродії, про те, що шановний наш писар щойно записав з усіма подробицями і про що я розкажу вам коротко, аби ви зрозуміли, чого від вас вимагають, а надто від тебе, Генрі Сміт. Нашого покійного громадянина Олівера Праудф'дота знайшли мертвого на Верхній вулиці, неподалік од Вінда. Як видно з усього, він загинув від сильного удару короткою сокирою, завданого ззаду і зненацька. Вчинок, що призвів до смерті

Олівера Праудф'юта, не можна назвати інакше, ніж підлим, зловмисним убивством. Це щодо злочину. На слід самого злочинця нас можуть навести тільки побічні докази. У записах, зроблених його велебністю сером Луїсом Ландіном, сказано, що кілька свідків, людей порядних, минулої ночі бачили покійного нашого громадянина Олівера Праудф'юта, коли він допізна гуляв з гуртом танцівників-"маврів". Він дійшов з ними до будинку Саймона Главера на Керф'ю-стріт, де вони знов улаштували свою виставу. З'ясовано також, що там, після розмови з Саймоном Главером, небіжчик покинув своїх товаришів і домовився зустрітись із ними в заїзді "Гриф", щоб там догуляти вечір... А тепер, Саймоне, я питаю тебе: чи відповідає все це тому, що знаєш ти? І ще: про що ви розмовляли з покійним Олівером Праудф'ютом?

— Мілорде провост і ласкавий сер Патрік! — відповів Саймон Главер.— Не буду приховувати від вас і всього шановного товариства, що в зв'язку з певними плітками про поведінку присутнього тут Генрі Сміта між мною та ще де з ким із моєї сім'ї, з одного боку, і вже згаданим тут Смітом, з другого, дійшло до сварки. А нещасний наш громадянин Олівер Праудф'ют вельми старанно ті плітки поширював, бо плескати язиком, як усі знають, він любив. Отож учора ми з ним і перемовилися про це кількома словами і він, я так гадаю, пішов од мене з наміром навідати Генрі Сміта,— адже Праудф'ют спекався решти танцюристів, домовившись, як уже сказала ваша честь, зустрітися з ними у заїзді "Гриф" і разом догуляти вечір. Але куди він пішов насправді, не знаю, бо живим я його більш не бачив.

— Досить,— мовив сер Патрік.— Це збігається з усім, що ми чули досі. А далі, достойні панове, ми бачимо нашого нещасного громадянина в гурті переодягнених гуляк на Верхній вулиці. Вони повелися з чоловіком украй ганебно: примусили його стати серед вулиці навколішки і випити неймовірно багато вина. Кінець кінцем бідоласі пощастило втекти від тої ватаги і так урятуватися. Знущаючись над мирним городянином, баламути погрожували йому оголеними мечами, кричали на нього, лаялись, і це привернуло увагу багатьох сусідів, які, розтривожені гармидером, повизирали з вікон, а також кількох перехожих,— вони не підходили близько, щоб не потрапити у світло смолоскипів і' не зазнати такої самої наруги. Отож люди бачили, як та компанія глумилася над Олівером Праудф'ютом на Верхній вулиці. І хоч гуляки були перевдягнені й у масках, нам усе ж таки вдалося з'ясувати напевно, хто вони такі, бо на них свідки впізнали ті самі маскарадні костюми, що їх кілька тижнів тому пошили на замовлення сера Джона Раморні, стайничого його високості герцога Ротсейського, спадкоємця шотландської корони.

Глухий гамір прокотився по залі.

— Так, це правда, славні городяни,— казав далі сер Патрік.— Розслідування привело до висновків сумних і жахливих. Та хоч я й шкодую, як ніхто на цілому світі, за наслідки, що ними все це може скінчитися, але вони анітрохи не лякають мене. А було все так: кілька кравців, які виконували замовлення сера Джона Раморні, описали нам пошиті ними костюми і, за їхніми словами, це ті самі костюми, що їх бачили свідки на тих людях, котрі глумилися над Олівером Праудф'ютом. А один ремісник,— його звати Вінгфілд, він виготовляє плюмажі,— сам бачив, як ті гуляки знущалися *з нашого земляка, і помітив, що на них були пояси й корони з пір'їн, розфарбованих ним на замовлення стайничого сера Ротсея. Але з тої хвилини, як Олівер від тих бузувірів утік, ми губимо його слід. Однак можемо довести, що вся компанія пішла до сера Джона Раморні додому, і їх там упустили не зразу. Ходять чутки, ніби ти, Генрі Сміте, бачив нещасного нашого громадянина після того, як він побував у руках тієї ватаги... Це правда?

— Він сам прийшов до мене додому,— сказав Генрі,— десь за півгодини до півночі. І я відчинив йому досить неохоче, бо він розважався на карнавалі, а я цілий вечір просидів удома. А прислів'я каже, що ситий постувальникові не товариш.

— І в якому він був стані, коли ти його впустив? — запитав провост.

— Він був начебто захеканий,— відповів Сміт,— і все казав, ніби йому загрожують якісь гуляки. Але я не звернув на його слова уваги, бо хоч Олівер був чоловік і добрий, однак полохливий, з заячою душею, і я подумав, що в його словах більше вигадки, ніж правди. Але тепер я довіку собі не прощу, що не пішов його проводжати, коли він попросив, і, поки й житиму, найматиму панахиду за його душу, аби спокутувати свою провину.