— Ні! — відповів розпростертий на землі вбивця.— Той чоловік стоїть іще вище.— І Бонтрон показав пальцем на принца.
— Собака! — скрикнув вражений герцог Ротсейський.— Ти посмів натякнути, ніби я підбив тебе на злочин?!
— Ніхто інший, як ви, високосте,— зухвало відповів негідник.
— Умри ж разом із своєю брехнею, проклятий рабе! — вигукнув Ротсей і, вихопивши меча, загнав би його в тіло підлого наклепника, якби принца не спинив словом і рукою лорд верховний констебль:
— Вибачте, ласкавий герцогу, але я виконую тут свої обов'язки. Цього мерзотника слід передати катові. Він не гідний померти від чиєїсь зншої руки, а вже найменше від руки вашої високості.
— Як, благородний графе?! — вигукнув Олбані, по-справжньому чи вдавано схвильований.— Ви дасте цьому собаці піти звідси живим, щоб він "затруював людям вуха, обмовляючи принца Шотландського?.. А я кажу, нехай його тут-таки посічуть на шматки!
— Даруйте, ваша високосте,— відказав граф Еррол,— але я мушу захищати цього чоловіка, поки його не скарають.
— Тоді накажіть негайно заткати йому рота! — промовив Олбані.— А ви, мій небоже-королевичу, чого ви стоїте, немов скам'янілий від подиву?.. Наберіться духу... скажіть що-небудь цьому собаці... Присягайте, заперечуйте, пбяснюйте в ім'я всього святого, що ви сном-духом не знали про той злочинний замір... Дивіться, люди вже перезираються, шепочуться між собою! Присягаю життям, ця брехня пошириться швидше, ніж свята праз-да... Зверніться ж до юрби, вельможний мій родичу, скажіть що-небудь, однаково що, треба лише твердо заперечувати проти наклепу!
— Як, сер?! — промовив Ротсей, нарешті здолавши заціпеніння, викликане почуттям несподіваного приниження і образи. Гордовито повернувшись до дядька, принц повів далі: — Ви хочете, щоб я кинув на терези слово наступника трону проти наклепу нікчемного боягуза?! Нехай той, хто вірить, ніби син монарха, нащадок Брюса здатний зазіхнути на життя бідного ремісника, нехай віч думає собі на втіху, що цей мерзотник сказав правду!
— Я сам цьому не повірю,— різко кинув Сміт.— Я завжди відчував до його високості герцога Ротсейського тільки шанобу, і ніколи він не скривдив мене ні поганим словом, ні злим поглядом, ані лихим вчинком. І я й не припускаю, що герцог Ротсей-ський може замислити проти мене підлість.
— Оце така твоя шаноба — скидати його високість із драбини на Керф'ю-стріт вночі перед днем святого Валентина?! — озвався Бонтрон.— Чи ти гадаєш, ніби такою послугою заробив подяку?
Це було сказано так сміливо й здалося таким вірогідним, що Смітова впевненість у непричетності герцога до вбивства похитнулася.
— Ех, високосте,— зітхнув він, гірко поглянувши на Ротсея,— невже ж ви здатні заміритися на життя невинного чоловіка тільки через те, що він з обов'язку честі заступився за беззахисну дівчину?.. Краще б я був умер на цій арені, ніж зостатися живим і почути таке про нащадка БрюсаІ
— Славний ти чоловік, Сміте,— сказав принц,— але я не можу сподіватися, що в цьому ділі ти будеш розважливіший за днших... Тягніть убивцю до шибениці і, якщо хочете, повісьте так, щоб він задихнувся не зразу: нехай бреше і зводить на мене наклеп до останньої і*воєї не дуже близької хвилини!
Сказавши так, припц відвернувся від арени, вважаючи негідним себе помічати, як похмуро люди дивилися на нього, коли поволі й неохоче перед ним розступались. Він не виказав ні подиву, ані розчарування у відповідь на глухий гомін чи ремствування, що ними його проводжав натовп. Лише кілька чоловік з найближчого оточення Ротсея рушили вслід за ним, хоч прийшло сюди в його почті багато вельможних осіб. Навіть городяни з нижчих прошарків відвернулися від нещасного принца — про нього й раніше йшла погана слава, що давала підстави звинувачувати його в легковажній поведінці. Але тепер на нього впали найчорніші, яайжахливіші підозри.
Спроквола, в глибокій задумі ступав герцог Ротсейський до церкви домініканціз. Проте лиха звістка уже летіла поперед нього з блискавичною швидкістю і досягла покоїв короля раніше від самого принца. Ввійшовши до палацу й спитавши, чи король у себе, Ротсей був вражений відповіддю: батько провадив таємну раду з герцогом Олбані, що, тільки-но принц пішов з арени, сів на коня й прискакав до монастиря перший. Ротсей уже хотів був скористатися привілеєм спадкоємця корони й одразу пройти до королівських покоїв, але Мак-Луїс, командир бранданів, найшанобливішими словами дав йому зрозуміти, що з огляду на особливий наказ не має права пропустити його високість.
— Тоді піди сам, Мак-Луїсе, і скажи їм, що я чекаю їхнього дозволу ввійти,— сказав принц.— Коли вже мій дядько так прагне честі причиняти перед носом у сина двері до батькових покоїв, то йому буде приємно почути, що я жду в передпокої, мов лакей.
— Дозвольте вам сказати,— нерішуче промовив Мак-Луїс,— якщо ваша високість згодиться зараз вийти і терпляче почекати в себе, то я, коли герцгіі* Олбані піде, пришлю кого-небудь по вас. І я не маю сумніву, що тоді його величність неодмінно прийме вашу високість. А поки що, високосте, вибачте мені... але я не можу вас пропустити до короля.
— Я тебе розумію, Мак-Луїсе. І все ж таки йди і виконай мій наказ!
Командир охорони пішов і за хвилю повернувся з відповіддю, що король нездужає і має намір відійти до спочивальні, але герцог Олбані скоро прийме принца Шотландського.
Минуло, однак, добрих півгодини, поки з'явився герцог Олбані, і Ротсей, чекаючи, то похмуро мовчав, то заводив пусті балачки з Мак-Луїсом та бранданами,— залежно від того, що в ньому саме брало гору: звичайна його легковажність чи не менш властива йому дратівливість.
Нарешті герцог вийшов, а з ним лорд верховний констебль, на обличчі якого був написаний глибокий жаль і збенте-экенпя.
— Любий родичу,— мовив герцог Олбані,— я з жалем мушу вас повідомити, що, на думку мого брата-короля, для честі королівської сім'ї буде краще, коли ваша високість певний час перебуде в домі верховного констебля і прийме своїм головним, якщо не єдиним, товаришем у самоті присутнього тут благородного графа,— доти, доки поширені сьогодні про вас ганебні чутки пощастить спростувати чи забути.