— Дикі варвари! — вигукнув король.— Невже вони хочуть обмежити найдорожче нашому серцю королівське право — припиняти битву й оголошувати перемир'я?.. І позбавити мене єдиної спонуки, що може привести короля на те жорстоке видовище їхньої різанини?.. Чого вони хочуть — битись, як люди чи як вовки в горах?
— Величносте,— озвався Олбані,— граф Крофорд і я, не порадившись із вами, дозволили собі дати попередню згоду на ці умови. Прийняти їх, на нашу думку, є багато важливих причин.
>— Он як?! Граф Крофорд! — промовив король.— Мені здається, він надто молодий, щоб з ним радитись у справах такої ваги.
— Незважаючи на свій вік,— заперечив Олбані,— граф Крофорд користується серед своїх сусідів-горян такою повагою, що без його допомоги і втіливу мені навряд чи вдалося б із ними домовитись.
— Чи чуєш, юний Ротсею? — докірливо звернувся король до свого наступника.
— Мені шкода Крофорда, величносте,— відказав принц.— Він надто рано втратив батька, чиї поради йому так знадобилися б у його юному вілі.
Король звів на Олбані погляд, і в цьому світився тріумф, гордощі за відданість сина, що чулася в його відповіді.
Однак Олбані, нітрохи не збентежившись, говорив далі:
— Не життям своїм, а смертю ці горяни можуть послужити Шотландському королівству. І, сказати щиро, графові Крофорду й мені самому дуже хотілося б, аби вони повибивали одні одних у тім бою до ноги.
— Ого! — вигукнув принц.— Якщо Ліндсей провадить таку політику замолоду, то яким же "милосердним" володарем стане він через років десять-дванадцять?! Оце-то хлопчик — ще й пушок не посіявся над губою, а вже таке кам'яне серце. Краще б уже він розважався півнячими боями на проводах масниці, ніж виношувати плани такої різанини на вербну неділю. Йому, видко, до вподоби уелські півнячі бої,— там теж б'ються на смерть.
— Ротсей слушно каже, Олбані,— промовив король.— Не гоже монархові-християнину поступатися *в такому ділі.— Я не можу згодитися, щоб люди на очах у мене бились, поки поляжуть усі до одного, як худоба на бойні. Мені буде огидно дивитись на таке видовище, і скіпетр сам випаде з руки вже тому, що в мене забракне сили його тримати.
— А цього ніхто й не помітить,— сказав Олбані.— Дозвольте мені зауважити, величносте, що ви всього лиш відмовляєтеся від королівського привілею, який, коли ви ним скористаєтесь, не додасть вам шаноби, бо вас ніхто не послухається. Якщо ваша величність у розпалі бою випустить скіпетр, ті розгарячілі дикуни зважать на це не більше, ніж вовки на горобця, коли б той під час їхньої гризні впустив у їхню зграю соломинку, яку ніс до свого гнізда. Ніщо не примусить горян розійтися, поки вони не поляжуть усі до останнього; і нехай краще вони переріжуть один одного власноруч, ніж упадуть від мечів наших воїнів, коли ті спробують силоміць розборонити їх з наказу вашої величності. Спробу помирити їх гвалтом вони витлумачать як пастку, і супротивники об'єднаються, щоб разом дати відсіч. І тоді все скінчиться знову ж таки різаниною, а надія відновити колись мир остаточно с-агине.
— У твоїх словах аж надто багато правди, брате Робін,— відказав поступливий король.— Яка користь із наказів, коли я не годен домогтися, щоб їх виконували? І хоч я, на свою біду, мушу
чинити так у своєму житті кожнісінького дня, навіщо виставляти напоказ королівське безсилля перед юрбами людей, що зійдуться на таке видовище. А тому нехай ті дикуни вершать один над одним криваву розправу,— я відмовляюсь від спроби забороняти те, чому не можу перешкодити... Ох, змилуйся, боже, над цією нещасною країною! Піду до каплиці й помолюся за нашу Шотландію, бо я не владен допомогти їй ні рукою, ні розумом. Велебний отче, прошу вас, дайте мені спертися на ваше плече.
— Але ж, брате,— заперечив Олбані,— даруйте, коли я нагадаю вам, що ми мусимо обговорити суперечку між громадянами Перта і сером Раморні з приводу смерті одного городянина...
— Та вже ж, уже ж,— похопився король, вертаючись до свого крісла.— Знов насилля, знов ллється кров... О, Шотландіє, Шотландіє! Якби найбагряніша кров найвідважніших твоїх синів могла угноїти пісну твою земл!ю, які б тоді ниви на світі зрівнялися родючістю з твоїми?! Коли таке було, щоб шотландець дожив до сивої бороди й не став нещасним калікою, як твій монарх? Тільки ця неміч береже мене від наглої смерті, але я мушу дивитися на криваву різанину, що їй не годен запобігти!.. Нехай увійдуть... Не затримуйте тих людей. їм не терпиться вбивати, вони заздрісно віднімають один в одного кожен ковток благодатного повітря на цьому божому світі... Демон боротьби й убивства заволодів усією країною!
Коли м'якосердий державець відкинувся на спинку крісла з виразом нетерпіння й гніву, таких йому чужих, двері в кінці зали розчинилися і з галереї, до якої вони вели,— в глибині її видно було охорону з озброєних бранданів,— вийшла в супроводі жалобної процесії вдова нещасного Олівера Праудф'юта. її вів під руку сер Патрік Чартеріс — так поштиво, немов най-високороднішу леді. За ними ступали дві шановні жінки — дружини радників, обидві в жалобному вбранні; одна несла на руках немовля, друга вела старшого хлопчика. Далі йшов Сміт у найкращій своїй одежі, з жалобною креповою пов'язкою поверх шкіряного колета. Скорботну процесію замикав бальї Крейг-даллі з іще одним членом магістрату, обидва з такими самими знаками жалоби.
Спалах гніву в серці доброго короля погас відразу, щойно він побачив бліде обличчя згорьованої вдови, а також невинних сиріт,— вони ще й не розуміли, якої втрати зазнали. І коли сер Патрік Чартеріс допоміг Магдалені Праудф'ют стати на коліна й, не випускаючи її руки, сам схилив перед королем одне коліно, Роберт Третій уже з глибоким співчуттям запитав, як жінку звати і що її сюди привело. Магдалена не відповіла, а тільки щось прожебоніла й звела очі на свого проводиря.
— Говори за бідну жінку ти, сер Патрік Чартеріс,— сказав король,— і поясни, яка нужда привела її до нас.
— Скажу, коли така ваша воля, владарю мій,— відповів сер Патрік.— Ця жінка і її нещасні діти-сироти принесли вашій величності скаргу на сера Джона Раморні з дому Раморні, рицаря, в тому, що він чи котрийсь із його слуг убив на вулиці міста в останню ніч масниці або на світанку попільної середи її чоловіка Олівера Праудф'юта, вільнонародженого ремісника й пертського громадянина.