— Ви несправедливі до мене, любий тату,— промовила Катаріна так, ніби ось-ось заплаче.— Я прийшла сюди зовсім не для того, про що ви думаєте. Я прийшла сюди тільки... бо...
— Бо думала, що жених мертвий,— не дав їй доказати батько.— А він живий, радий прийняти твою увагу й турботу і відповісти тим самим. Якби я не боявся скоїти гріх, то від щирого серця подякував би нзбові за те, що тебе застали саме такої миті, коли ти змушена нарешті признатися собі, що ти — звичайна жінка... Саймон Главер не гідний мати за дочку пречисту святу... Еге, не дивись на мече так жалісно і не жди, що я тебе втішатиму! Гаразд, я більше не глузуватиму з тебе, якщо ти утреш сльози або признаєшся, що плачеш од радості.
— Нехай я тут-таки вмру за ці слова,— відказала сердешна Катаріна,— але я сама не знаю, чого плачу. Тільки повір мені, любий тату, і хай Генрі повірить: я б сюди ніколи не прийшла, якби... якби...
— Якби не подумала була, що Генрі вже ніколи не прийде до тебе,— підказав їй батько.— А тепер подайте одне одному руки на знак миру й згодл і дружіть щиро, як і належить Валентинам. Учора був запуст, Генрі... Гадаю, ти висповідавсь, покаявся за свої нерозважні вчинки, дістав відпущення і очистивсь од усіх своїх гріхів.
— Е ні, батьку Саймон,— заперечив Сміт.— Тепер, коли ви можете спокійно мене вислухати, я заприсягну на євангелії і закличу в свідки мою няньку, тітоньку Шулбред, що...
— Ні, ні! — урвав його Главер.— Навіщо знов будити нашу суперечку?! Забудьмо про те, що було!
— Ти чуєш, Саймоне?!. Гей, Саймоне Главер! — долинуло з вулиці.
— Ай справді, синашу,— серйозно провадив Главер,— ми з тобою маємо іншу справу. Нам треба поспішати на міську раду. Катаріна залишиться тут, стара Шулбред за нею догляне, поки ми вернемось. А потім, оскільки в місті неспокійно, ми вдвох відведемо її додому. І нехай тільки хто-небудь спробує нас перестріти!
— Ну ось, любий тату,— мовила, всміхнувшись, Катаріна,— тепер ти робишся схожим на Олівера Праудф'юта, цього безстрашного городянина й товариша Генрі у бійках.
Обличчя в рукавичника спохмурніло.
— Ти сказала, дочкб, лихі слова... Але ти ще не знаєш, що сталося... Поцілуй його Катаріно, на знак того, що прощаєш йому.
— Ні-ні! — запротестувала Катаріна.— Я вже й так виявила йому надто багато ласки. Ось коли він щасливо доправить додому свою блукалицю-валентину, тоді й матиме право зажадати винагороди!
— А поки що,— сказав Генрі,— я, як господар цього дому, сам візьму те, чого ти не хочеш дозволити мені доброхіть.
Генрі міцно обняв красуню, і вона дозволила поцілувати себе, хоч сама на його поцілунок і не відповіла.
Коли чоловіки спускалися сходами вниз, старий поклав Смі-тові на плече руку й сказав:
— Генрі, мої найпаякіші бажання здійснилися, але з волі небес це сталося в тяжкий і тривожний час.
— Це правда,— відповів Сміт.— Але ж ви знаєте, батьку: хоч у Перті сутички трапляються й часто, зате тривають вони не довго.— І він, прочинивши двері, що вели з житла до кузні, гукнув:— Гей, друзі! Ентоне, Катберте, Дінгвеле, Рінгане! Щоб ніхто з вас нікуди не йшов, поки я вернуся! Будьте вірнІТ^к мечі, що їх я навчив вас робити. Коли виконаєте мій наказ, кожен дістане по французькій кроні, ще й весело, по-шотландському всіх пригощу! Я полишаю на вас дорогоцінний скарб. Добре стережіть двері... Малий Дженкія нехай ходить туди-сюди по провулку, а ви держіть напохваті зброю — на той випадок, якщо хтось підійде до будинку. Нікому не відчиняйте, поки повернусь я чи батько Главер. Ідеться про моє життя і моє щастя!
Міцні, засмаглі біля горна велети, до яких звертався Сміт-зброяр, відповіли:
— Смерть тому, хто зазіхне на твоє життя і щастя!
— Тепер моїй Катаріні не загрожує ніщо,— так ніби її оберігають у королівському замку десятків зо два сторожі. Ходімо через садок, батьку, тут дорога спокійніша.
І Генрі рушив попереду через невеликий фруктовий садок. Пташки, що їм добросердий ремісник цілу зиму давав притулок і корм, цієї ранньої ще пори вітали бліду усмішку лютневого сонця несміливим співом.
— Ви тільки послухайте цих "менестрелів", батьку! — вигукнув Сміт.— Ще вранці я з люттю в серці сміявся з них — мовляв, розцвірінькалися малі нахаби, коли до весни ще так далеко! А тепер, бачу, мене вже й не дратує їхній блаженний хор,— адже я, як і кожне з них, маю свою Валентину. І нехай хоч яке лихо жде мене завтра, сьогодні я — найщасливіший чоловік у Перті, в місті й у цілому графстві, в замку й на вільних просторах!
— Одначе я мушу трохи пригасити твою радість,— промовив старий Главер.— Хоча, бог свідок, сам її поділяю. Бідного Олівера Праудф'юта, отого сумирного дурня, якого ми з тобою так добре знали, сьогодні вранці знайшли на вулиці, у^ стічному рівчаку, мертвим.
— Ви хочете сказати, батьку, що він валявся у смерть п'яний? — перепитав Сміт.— О, чашка гарячого відвару з вином та добрий прочухан од господині на похмілля швидко поставлять Олівера на ноги.
— Ох ні, Генрі. —Ні. Його вбили... Зарубали бойовою сокирою ■або чимсь таким.
— Не може бути! — скрикнув зброяр.— Шапкар був такий прудкий, що він ні за що в світі не довірився б своїм рукам там, де його могли врятувати ноги!
— Він не встиг і подумати, що краще. Його вдарили по голові ззаду, і той, хто бив, був, видко, нижчий на зріст і мав кіннотну бойову сокиру чи іншу таку зброю, бо лохаберська сокира розтяла б йому череп згори... Одне слово, Праудф'ют
лежить мертвий, з розтрощеною головою, і рана, скажу тобі, страшна.
— Неймовірно! — промовив Генрі.— Серед ночі він заходив до мене додому в костюмі мавра. Був начебто напідпитку, але не дуже п'яний. Все торочив, буцім за ним женуться якісь баламути і йому загрожує небезпека. Ох, та ви ж його добре знаєте! Я подумав, шапкар просто розхвастався, як це часто з ним траплялося, коли захмеліє. Отож я.— хай простить мене пречиста діва! — відпустив його додому самого, вчинивши з ним не по-людському. Святий Іоанн мені свідок, я пішов би провести будь-яку беззахисну.людину, а тим більше Олівера,— я ж із ним так часто їв-пив за одним столом. Кому ж це спало на думку так поквитатися з тим простодушним, невинним чоловіком? Адже він, коли й міг когось образити, то тільки своїми пустими похваляннями.