— О, ще й як виручив! І коли зараз щось і може додати мені горя й страждань, то тільки це. Я вже по саму шию загруз у багні, а тут з'являється такий, як ти, віслюк, і ставить своє кляте копито мені на голову, аби втопити мене з головою! Іди собі, йди, і нехай тебе спіткає таке щастя, яке ти заслужив, стромляючи свого носа не в своє діло, і тоді тебе, гадаю, знайдуть зі скрученими в'язами у першому ж рівчаку... Забирайся геть із мого дому, а то я викину тебе в оці двері головою вперед!
— Ха-ха! — вдавано засміявся Олівер.— Оце-то жених! Але якщо серйозно, друже Генрі, ти б не прогулявся зі мною до мого дому на Борошняному базарі?
— Ні, дідько б тебе вхопив! — вигукнув зброяр.
— Якщо підеш, почастую тебе добрим вином,— правив своєї шапкар.
— А я почастую тебе кийком, якщо ти зараз же не виметешся звідси! — гримнув Сміт.
— Е, тоді я вдягну твою шкіряну куртку та шапку з залізною підкладкою і піду, як ти — перевальцем, мов джигун, ще й насвистуватиму твою улюблену пісеньку: "Як ламали кості під Лонкарті". І якщо вони подумають, що це ти, а не я, то й учотирьох не підступлять до мене!
— Бери, що хочеш, хоч усе, дідько з тобою! Тільки вимітайся геть!
— Гаразд, гаразд, друзяко, побачимось, коли будеш у кращому гуморі,— сказав Олівер, одягаючись у Смітову одежу.
— Іди... І щоб я тут більш не бачив твоєї блазенської пики! Нарешті Олівер дав Смітові спокій і поплівся перевальцем по
вулиці, наслідуючи,— як завжди і як умів,— важку ходу й широкі жести свого грізного товариша та насвистуючи улюблену, на його думку, пісеньку зброяра про розгром датчан під Лонкарті. Та коли цей простодушний, хоч і самовпевнений, чоловік вийшов з Вінда й завернув на Верхню вулицю, хтось ударив його ззаду по потилиці, яку шапка з залізною підкладкою не захи-
щала. Олівер Праудф'ют тут-таки впав мертвий. Він ще спробував, правда, як робив завжди, покликати на допомогу Генрі, але ім'я товариша так і згасло на його вже мертвих вустах.
РОЗДІЛ XVI)
Фальстаф: Ні, я таки скидаюся на принца!
В. Шекспір. *Генріх IV"
А тепер повернімося до гуляк, які півгодини тому так захоплено й галасливо засвідчили Оліверів подвиг у танку — останній в Житті сердешного шапкаря,— а тоді, дикими вигуками провели його поквапну втечу. Нареготавшися досхочу, весела компанія рушила своїм шляхом далі, блазнюючи й забавляючись, лякаючи поодиноких перехожих. Однак гуляки,— і це треба визнати,— не давали надто волі ні рукам, ані язику й нікого особливо не кривдили. Нарешті, стомившись блукати, їхній заводій дав усім знак щільніш його обступити.
— Браві мої молодці й мудрі порадникиї — почав він.— Ми — справжній король1 і владар тих шотландців, які гідні того, щоб ними правити. Ми королюємо в час, коли ходить колом кубок з вином і стає піддатливішою краса, коли пустощі не сплять, а поважність хропе й своєму солом'яному лігві. Ми полишаємо напгому намісникові, королю Роберту, невдячний обов'язок тримати в шорах шанолюбних вельмож, потурати жадібному духівництву, упокорювати диких горян і гасити криваві чвари. А оскільки наше королівство — це край веселощів і втіх, то нам слід поспішати всім нашим військом рятувати тих наших вірнопідданих, яких зла доля зробила бранцями буденних клопотів та іпохондрії. Я маю на оці насамперед сера Джона, якого простолюд ще взиває Раморні. Ми не зустрічали його після тієї битви на Керф'ю-стріт і хоча й знаємо, що в сутичці чоловіка трохи покалічено, однак не бачимо причини, чому він, як і годиться, не може виявити нам шанобу й покору. Гей, герольде 2 нашого ордена Гарбузової сулії, чи кликав ти за всіма правилами сера Джона взяти участь у нашій вечірній гульні?
1 В Шотландській книзі статутів можна знайти численні свідчення безглуздих, а нерідко й фатальних витівок, до яких наші предки вдавалися під орудою людей, обраних виконувати високі обов'язки королеви Травня, принца Різдва, абата Безглуздя і т. ін. і т. п. Таких блазнівських королів та вельмож обирали й на проводах масниці. (Прим. авт.).
* Герольд — церемоніймейстер при королівських дворах, розпорядник на святах та рицарських турнірах.
— Кликав, мілорде,
— А ти йрму переказав, що на цю ніч ми відклали виконання його вироку про вигнання, щоб принаймні весело провести 8 міста — коли вже верховна влада ухвалила таке рішення — нашого давнього товариша?
— Так я йому й переказав, мілорде,— відповів блазнівський герольд.
— І він навіть не написав нам жодного рядка? Він, хто так хвалиться своєю великою вченістю?
— Сер Джон лежав у постелі, мілорде, і мене до нього не пустили. Я тільки довідався, що він страждає від ран, усі ці дні не виходить з кімнати й пригнічений неласкою вашої високості. До того ж, він не важиться показатись на вулицях після того, як ледве втік від городян, коли ті простолюдці загнали його з двома слугами в домініканський монастир. Слуг він нібито відіслав до Файфшіру, щоб вони не розпускали тут язиків.
— Мудро придумано,— сказав принц, що мав право,— цього не треба пояснювати здогадливому читачеві,— на цей високий титул не тільки того святкового вечора і в тому товаристві.— Спекатися своїх балакучих поплічників — це крой розважливий. Але ж сер Джон не прийшов на наші врочисті забави, указ про які було оголошено давно. А це вже відвертий бунт, відмова коритися. Та якщо рицар і справді став бранцем недуги й меланхолії, то ми повинні особисто вшанувати його візитом, бо від того зла немає кращих ліків, аніж наша увага й палкий цілунок гарбузової сулії!.. Тож уперед, церемоніймейстери, менестрелі, охоронці й слуги! Вище величну емблему нашої гідності!.. Вище, кажу, наші сулії! І нехай ці посудини, що наповнюють наші келихи кров'ю своїх жил, несуть найтверезіші з моїх баламутів! їхня ноша тяжка й дорогоцінна, а вони, хоч ми їх за це й не осуджуємо, здається, спотикаються й заточуються дужче, ніж бажано. Отож ходімо, панове, а менестрелі нехай заводять свою найвеселішу пісню!
І вони, захмелілі, з веселими співами та криками, рушили далі, й численні смолоскипи кидали вздовж вузеньких вуличок червонуваті відблиски на віконця, з яких виглядали в нічних ковпаках городяни — декотрі й з жінками — подивитися, що то за дике гульбище такої пізньої пори порушує спокій міста. Нарешті весела процесія спинилася перед будинком сера Джона Раморні, відокремленим від вулиці невеликим двором.