— Тепер усе зрозуміло,— промовив глибоко роздратований рукавичник.— Ти таки бачив, як на Валентинів день він вештався на очах у всього міста...
— Та ні ж бо, сусідо!.. Я Здибав їх у найглухішому і найтем-нішому провулку Перта. Генрі хутко поспішав додому і, як належить галантному кавалерові, тяг на собі і кралю, і всі її бебехи,— на одній руці собачка, а на другій повисла та потіпаха. По-моєму, вона була навіть досить нічогенька...
— О, добрий святий Іоанне! — простогнав рукавичник,— Та перед такою ганьбою навіть щирий християнин зречеться своєї віри й від гніву почне поклонятися Магаунду! Ні, Генрі Гоу більш не побачить моєї дочки! Як на мене, то краще нехай вона піде з голоногим катераном у дикі гори, ніж повінчається з чоловіком, що вже тепер забуває і про честь, і про порядність... Геть його!
— Годі вам! Годі, батьку Саймон! — промовив лагідний шапкар.— Ви забули, що таке молода кров. Він не довго водив з тою блукалицею компанію, бо... Сказати правду, я за ним трохи пройшов назирці... 1 бачив, як перед світанком Генрі повів свою грішну красуню до пристані Богоматері, щоб спровадити її Теєм із Перта. І знаю напевне,— я розпитав людей,— що 'вона попливла на вітрильнику до Данді. Отож самі бачите: з боку Генрі то була всього-на-всього скороминуща забава.
— Він приходить сюди,— гірко промовив Саймон,— вимагає, щоб його пустили до моєї доньки, а тим часом удома його жде ота повійниця! Як на мене, то краще вже нехай би він порішив двадцятьох чоловік!.. Тут нема чого й балакати, а тобі, Олівере, й поготів, бо хоч ти й не такий, але хотів би, щоб і про тебе таке казали... Але ж... ^ '
•— Ой, та неч беріть цього так близько до серця! — сказав шапкар. До нього аж тепер дійшло, як він нашкодив своїм язиком товаришеві і чим може обернутися невдоволення Генрі для нього самого, Праудф'юта, якщо коваль довідається про цю розмову, хоч на неї Олівера штовхнуло скоріше марнославство, ніж лихий намір.— Не іреба забувати,— провадив він,— що молодість часто буває нерозважлива. Випадок підіб'є людину на такий безглуздий вибрик, а сповідь зітре його з пам'яті. Я не
побоюсь вам признатися, батьку Саймон, що хоч моя дружина й найприємніша жінка в місті, а все ж таки я...
— Помовч, дурноголовий хвалько! — вибухнув вельми розгніваний рукавичник.— У твої любовні й бойові пригоди ніхто не вірить. Коли вже ти не дихнеш, як не брехнеш, бо така в тебе натура, то невже ти не можеш придумати щось вірогідніше? Думаєш, я не бачу тебе наскрізь? Та я знаю твою душу, як власну кишеню! Хіба ж я не розумію, плюгавий ти сукнорізе, що якби про оці похваляння та почула твоя жіночка, ти не по-СР/ІІВ би переступити поріг власного дому, як не посмін би схрестити зброю з дванадцятирічним хлопчаком, котрий уперше в житті вийняв з піхов меч! Присягаю святим Іоанном, ось візьму та перекажу твоїй Моді, чим ти тут так хвацько вихваляєшся, дістанеться ж тоді тобі за твій довгий язик!
Почувши таку погрозу, шапкар так здригнувся, ніби над вухом у нього зненацька тьохнула стріла —з арбалета. І він тремтячим голосом відповів:
— Ох, добрий батьку Главер! Не покладайтеся надто на своє сиве волосся! Не забувайте, любий сусіде, що ви застарий сваритися з молодим вояком! А щодо моєї Моді, то тут я сумніву не маю: хто-хто, а ви не станете руйнувати мир у чужій сім'ї!
— А ти не дуже на це сподівайся, чванько! — вигукнув розлючений Главер.— Забирайся геть і не забудь прихопити з собою те, що ти називаєш своєю головою, а то я згадаю на хвилю молодість і розтрощу твій черепок!
— Весело ж ви провели масницю, сусіде,— промовив шапкар,— і я бажаю вам спокійного сну. А завтра ми стрінемось не так вороже.
— А нині геть з мого дому! — гримнув рукавичник.— Мені соромно, що твій дурний язик примусив мене так розхвилюватися... Бовдур... Надолобень... Клятий чванько! — усе викрикував Главер, упавши в крісло після того, як шапкар ушився.— Дня не проживе, аби чогось не вигадати, а тут, бач, йому забракло совісті придумати яку-небудь побрехеньку й виручити з біди свого товариша! А я?.. Я теж добрий! Хотів у глибині душі знайти якусь зачіпку, щоб пробачити жорстоку образу, ваподіяну мені й моїй дочці! Я так добре думав про Генрі, що ладен був повірити найгрубішій вигадці отого хвалькуватого віслюка! Гаразд, не варто про це думати. Не треба давати на поталу наше чесне ім'я, хоч би тут усе розсипалося на порох!
Поки старий Главер терз'ав собі душу через те, що так не дб речі підтвердилася чутка, в яку досі йому не хотілося вірити, вигнаний за двері "мавр" дістав нагоду поміркувати у прохолоді й темряві лютневої ночі про наслідки, до яких міг призвести непогамовний гнів рукавичника.
"Та це ще ніщо проти люті Генрі Вінда! — міркував Олівер.— Той, бувало^ вбивав чоловіка й за куди меншу провину, не те що посіяти незлагоду мілс ним і Катаріною з її торопленим старим батьком! Звісно, мені краще було б усе заперечувати. Але ж кортіло показати, що А теж багато чого знаю і ого-го який кавалер (бо я справді такий і є). Що ж його тепер робити — податися до Грифа й доіуляти до кінця?.. Тільки ж Моді, коли прийду додому, зніме таку бучу... Але ж сьогодні, як-не-як, свято, можу ж я ввечері собі дещо дозволити!.. Я ж бо... Ні, до 1 рифа я не піду... Подамся краще до Сміта, він має бути вдома, адже сьогодні на гулянці його ніхто не бачив. Попробую з ним помиритись і пообіцяю замовити за нього слівце перед Главе-ром. Гаррі хлопець простий, щирий, і хоч у бійці він, думаю, і взяв би наді мною гору, зате в сварці на словах я скручу його в баранячий ріг. На вулицях тепер тихо... і ніч темна, а як спіткаю баламутів, то нишком сховаюся. Піду-таки до Сміта, перетягну його на свій бік, і тоді чхати мені на старого Саймона! Святий Рінган проведе мене крізь цю ніч, і я радше відкуїпу собі язика, ніж знозу втелющуся в якусь халепу! Коли в того дідугана закипіла кров, він зробився схожим скоріше на різника, ніж на рукавичника!
Отак міркуючи, хоробрий Олівер хутко, однак по змозі тихіше чимчикував до провулку, де, як наш читач уже знає, жив коваль. Та лиха доля не хотіла від нього відставати. Тільки-но Праудф'ют завернув на Верхню, тобто головну, вулицю, він почув зовсім близько гучну музику й голоси.