А втім, хоч би скільки ми прислухалися до Катаріниних думок, жодна з них не викаже нам жалю з приводу того, що всі ці небезпеки пов'язані з її титулом Пертської Красуні. І ця риса дає нам право зробити висновок, що дівчина все ж таки не була ангелом; додати сюди треба, мабуть, ще й те, що попри всі провини Генрі Сміта, справжні й вигадані, з грудей Катаріни щоразу, коли вона пригадувала світанок Валентинового дня, вихоплювалося зітхання. •
РОЗДІЛ XV
Нехай віллє міцний цей трунок У душу змучену рятунок.
Бер та
Ми розголосили таємницю сповіді; не приховає від нас своїх таємниць і спочивальня хворого. У затемненій кімнаті, де запах мазей та мікстур свідчив про те, що тут вдався до свого мистецтва лікар, лежав, загорнувшись у нічний халат, високий худий чоловік. Він супив від болю брови, а в його грудях тим часом бурхав океан пристрастей. У кімнаті все говорило про те, що її господар багатий і вельможний. Хенбен Двайнінг, аптекар, який, очевидно, доглядав недужого, шмигав із кутка в куток своєю котячою ходою, змішував ліки й готувався робити перев'язку. Хворий простогнав раз, потім удруге, й ескулап, підступивши до ліжка, спитав, що чоловіка так мучить — біль у тілі чи страждання в душі.
— І те, й те, підлий отруйнику! — сказав сер Джон Раморні.— А ще мені остогидло бачити перед очима твою ненависну пику.
— Якщо річ тільки в цьому, то я можу звільнити вашу рицарську вельможність від одного з лих і зараз же піти звідси. В наші бурхливі часи, коли кругом самі чвари, навіть якби я мав і двадцять рук замість оцих двох нещасних слуг мого ремесла (він показав свої худі долоні), то й тоді б їм вистачило роботи. І платили б мені так, що поклони й золото змагалися б аа право щедріше віддячити мені за моє мистецтво. А ви, сер Джон" ганяєте злість на своєму хірургові замість гніватися тільки на того, хто завдав вам рани.
— Мерзотнику! Ти навіть не гідний моєї відповіді! — вигукнув хворий.— Але кожне слово, що злітає з твого злостивого язика, завдає, мов кинджал, такої рани, що її не загоїть ніякий аравійський бальзам.
— Я вас не розумію, сер Джон. Але якщо ви даватимете волю цим вибухам гніву, то доб'єтеся тільки гарячки й запалення.
— То навіщо ж ти своїми балачками, ніби навмисне, виводиш мене з терпцю? Нащо було згадувати про те, що ти, недостойний, міг би мати й більше рук, ніж тобі вділила природа, коли я, рицар і дворянин, лежу тут скалічений на все життя?!
— Сер Джон,— Відповів хірург,— я не священик і навіть не дуже вірю в багато чого з того, що нам кажуть церковники. І все ж я дозволю собі зауважити, що вам іще пощастило. Бо якби удар, який вас скалічив, прийшовся туди, куди був
1Т5
націлений, то ви зосталися б без голови, а не без менш важливої частини вашого тіла.
— А я б волів... я б волів, Двайнінгу, щоб удар прийшовся туди, куди був націлений! Мені б тоді не довелося побачити, як тонко сплетену павутину моєї політики розірвав грубою силою п'яний простолюдець. Я б не бачив коней, на яких мені вже ніколи не сидіти... арену турнірів, на яку вже не вийду... слави, якої вже не маю надії здобути... боїв, у яких уже не братиму участі... Як рицар, що прагне до боротьби і влади, я змушений буду лишатися серед жінок, і навіть вони зневажатимуть мене — безсилого, жалюгідного каліку, неспроможного домагатись їхнього кохання.
— Нехай і так,— промовив Двайнінг, перев'язуючи тим часом рану,— але я дозволю собі нагадати вашій рицарській вельможності, що ваші очі, яких ви мало не втратили разом з головою, тепер, коли вони' все ж таки лишилися на місці, зможуть дарувати вам такі розкоші, яких не дадуть ні задоволене шанолюбство, ні звитяги на турнірах чи в битвах, ні жіноче кохання.
— Мабуть, я геть отупів, бо ніяк не втямлю, про що ти кажеш, ескулапе,— відповів Раморні.— Якими це розкошами мені лишилося втішатись після такої страшної невдачі?
— Найвищими, що тільки знає людина! — відказав Двайнінг із тим захватом у голосі, з яким закоханий, звертаючись до своєї володарки, вимовляє її ім'я, і додав одне-єдине слово: — ПОМСТОЮ!
Хворий звівся в постелі, схвильовано чекаючи, як його зцілитель розгадає власну загадку. Потім, почувши пояснення, знов ліг і, трохи помовчавши, запитав
— А в якому це християнському коледжі ти навчився такої моралі, добродію Двайншг?
— Я навчився цього не в коледжі,— відповів лікар.— Бо хоч такої моралі потай і вчать у більшості християнських коледжів, але відкрито й сміливо її не сповідують у жодному з них. Я вчився її серед мудреців Гренади, де запальний мавр високо здіймає свій смертоносний кинджал, заюшений кров'ю ворога, й відверто проповідує вчення, якого блідолиций християнин додержується в житті, хоча з ляку й не важиться назвати його своїм ім'ям.
— А ти, бачу, мерзотник витонченіший, ніж я собі гадав! — промовив Раморні.
— Нехай і так,— відповів Двайнінг.— Найтихіша вода буває звичайно і найглибша, а найстрашніший ворог той, котрий ніколи не погрожує, доки не нападе. Ви, рицарі і воїни, йдете до своєї мети прямим шляхом з мечем у руці. А ми, вчені люди, підступаємо до неї нечутно й манівцями, проте досягаємо її так само певно.
— І оце я,— сказав рицар,— хто простував до своєї помсти залізною ступою, від якої все довкола здригалося, тепер мушу взути такі, як у тебе, капці?! Ха-ха!
— Кому бракує сили,— промовив підступний зцілитель,— той мусить домагатися своєї мети хитррщами.
— А скажи-но відверто, ескулапе, чого ти торочиш мені про цю диявольську грамоту? Навіщо ти штовхаєш мене йти шляхом помсти швидше й далі, ніж я, як тобі здається, пішов би сам? Я добре знаю людей, чоловіче, і певен, що такий, як ти, марно слова не зронить і не довіриться такому, як я, коли не матиме з цього вигоди для досягнення власної мети. То якої ж вигоди шукаєш ти на шляху, мирному чи кривавому, що на нього я можу тепер ступити?
— Пане рицар,— відповів аптекар,— якщо признатися щиро,— хоч і не часто я це роблю,— то в помсті нам із вами по дорозі.
— По дорозі, чоловіче? — перепитав Раморні, і в голосі його пролунав подив і зневага.— А я гадав, що мій шлях для тебе недосяжний! Ти прагнеш тої самої помсти, якої прагне Раморні?