Пертська красуня

Сторінка 57 з 154

Вальтер Скотт

— Не викручуйся, хлопче... Де ти був уночі перед Валенти-новим днем?

— Слід сподіватися, служив доброму святому, як і личить простому смертному,— недбало відповів юнак.

— А чи не скаже герцог Ротсейський, що робив тої святої ночі його стайничий? — запитав Олбані.

— Відповідай, Давиде... Я наказую тобі відповідати! — зажадав король.

— Раморні був у мене на службі... Гадаю, така відповідь задовольнить мого дядечка?

— Але не мене! — гнівно вигукнув Роберт.— Бог свідок, я ніколи не бажав людської крові, але я зажадаю голови Раморні, якщо тільки закон дасгь мені таке право. Це він під'юджує тебе і бере участь у всі* твоїх безглуздих і розпусних витівках. Я подбаю, щоб він цього більш не робив... Покличте сюди Мак-Луїса з вартою!

— Не губіть невинного! — вигукнув принц, ладен будь-що врятувати свого улюбленця від небезпеки.— Даю слово честі, тої ночі Раморні виконував одне моє доручення і не міг брати участі в сутичці.

— Не * бреши й не викручуйся! — сказав король і простяг принцові перстень.— Поглянь, ось перстень з печаткою Раморні! Він загубив його в тій ганебній бійці! Перстень потрапив до рук одного з людей Дугласа, і граф передав його герцогові Олбані. Не проси більше за Раморні — він помре! Йди геть з моїх очей! І кайся, що слухавсь підлих порад, через які й стоїш тепер переді мною з брехнею на вустах!.. Ганьба тобі, Давиде, ганьба! Як син ти збрехав батькові, як рицар — главі ордену!

Принц стояв німий, убитий усвідомленням власної провини. Потім у ньому взяла гору схована глибоко в душі шляхетність, і він кинувся батькові в ноги.

— Брехливий рицар,— промовив він,— заслуговує ганьби, невірний підданий — смерті. Але дозволь синові благати в батька прощення для слуги, який не схиляв мене до гріха, а сам проти власної волі виявився причетним до нього з мого наказу! Дозволь мені взяти на себе весь тягар провини за власне безумство, тільки пожалій тих, хто були скоріше моїм знаряддям, ніж моїми спільниками. Згадай, батьку: Раморні взяли до мене на службу з волі моєї благословенної матері!

— Я забороняю тобі вимовляти її ім'я, Давиде! — вигукнув король.— Вона щаслива, що не дожила до того дня, коли її улюблене дитя зганьбило себе злочином і брехнею!

— Я справді негідний вимовляти її ім'я,— сказав принц.— І все ж таки, любий батьку, в ім'я матері я мушу уклінно просити тебе помилувати Раморні.

— Якщо ви дозволите мені сказати слово, величносте,— втрутився Олбані, бачачи, що між батьком та сином незабаром настане замирення,— я пораджу звільнити Раморні зі служби в принца, усунути його від оточення герцога, а тоді покарати так, як він того заслужив. Довідавшись, що Раморні попав у не-ласку, городяни заспокояться, і справу не важко буде залагодити чи затерти. Тільки нехай його високість не намагається захистити свого слугу.

— Давиде,— звернувся король тремтячим голосом і зі слізьми в очах,— ти згоден заради мене звільнити зі служби того небезпечного чоловіка? Заради батька, який для тебе вирвав би з своїх грудей серце!

— Я зроблю так, батьку, зроблю негайно ж! — відповів принц і, схопивши перо, поквапно написав наказ про звільнення Раморні й передав його в руки Олбані.— Як би мені хотілося, батьку мій королю, так легко виконувати всі твої побажання! — додав він, знов упавши до ніг Роберта, який підвів його й ніжно пригорнув.

Олбані насупив брови, однак змовчав. Та через хвилину-дві сказав:

— тепер, коли цю справу так щасливо залагоджено, дозвольте, ваша величносте, запитати: чи не бажаєте ви піти сьогодні до церкви на вечерню?

— Звичайно, піду,— відповів король.— Хіба я не повинен скласти подяку господові за теу що він повернув моїй сім'ї мир і злагоду? Адже ви теж підете з нами, брате?

— Ні, з дозволу вашої величності, я не піду,— відказав герцог.— Я мушу домовитися з Дугласом та іншими лордами про те, як привабити отих гірських яструбів на нашу принаду.

Отож герцог Олбані пішов обмірковувати свої шанолюбні плани, а батько з сином вирушили до церкви скласти Всевишньому подяку за своє щасливе примирення.

РОЗДІЛ ХІУ

Чи підеш ти в гори, Ліззі Ліндсей, Чи підеш зі мною ти? Чи підеш ти в гори" Ліззі Ліндсей, Мій дім і любов берегти?

З давньої балади

Один із попередніх розділів починався сценою в королівській сповідальні. А зараз ми хочемо намалювати читачам ще одну таку картину, тільки обставини й дійові особи будуть зовсім інші. Замість похмурої готичної зали в монастирі перед нашими очима, на схилі гори Кіннаул, відкриється один із найчарівні-ших краєвидів Шотландії, і там, біля підніжжя скелі, з якої погляд сягає далеко-далеко навкруги, ми побачимо Пертську Красуню. Дівчина завмерла в святобливій позі, слухаючи повчання ченця-картезіанця в білій сутані та каптурі. Своє казання чернець завершив молитвою, яку побожно повторювала його прозелітка.

Скінчивши молитву, священик кілька хвилин сидів, мовчки задивившись на чудовий краєвид, красу якого не могла приховати навіть ця рання й прохолодна пора. Нарешті чернець знов звернувся до своєї учениці:

— Коли я бачу цей багатий і розмаїтий край з його замками, церквами й монастирями, ці величні палаци і родючі ниви, ці розлогі ліси й широку річку, я не знаю, дочко моя, чому дужче дивуватися — господній щедрості чи людській невдячності. Бог дав нам землю, прекрасну й родючу, а ми обернули його щедрий дарунЬк на всіяне кістьми бойовище. Він дав нам снагу підкоряти стихії, навчив зводити оселі, щоб у них жити й мати захисток, а ми обернули їх на кубла грабіжників і горлорізів.

— Але ж, отче мій,— відказала Катаріна,— навіть у тому, що щі тут бачимо, можна знайти втіху. Гляньте на оті чотири монастирі з церквами та дзвонами, які своїми мідними голосами закликають людей подумати про їхній святий обов'язок. Мешканці тих монастирів зреклися всього світу, його радостей та прагнень, і віддали себе служінню небесам... Хіба це не свідчить про те, що хоч Шотландія і стала краєм крові й гріха, вона все ж таки жива і не глуха до вимог, що їх віра ставить перед родом людським?

— Істинно, дочко,— відказав священик,— слова твої звучать правдиво. Та як придивитися ближче, то надто багато з утіх, про які ти кажеш, виявляться оманливими. Це правда, були часи, коли добрі християни добували собі хліб працею рук своїх і гуртувалися в громади не для того, щоб легко було жити й солодко спати, а щоб покріплювати одне одного у вірі, вчитися проповідувати слово боже. Безперечно, й тепер можна знайти таких людей у святих обителях, на які ми оце дивимось. Та боюся, що в серцях багатьох із них любов до бога охолола. Наші церковники розбагатіли завдяки всіляким дарам. Праведні люди дають їх з набожності, а грішні — через невігластво, гадаючи, що так куплять прощення церкви, яке небо дарує тільки тим, хто щиро покаявся. Отож церква дедалі багатіла, а її вчення, на превеликий жаль, ставало все темнішим і невиразнішим,— так пломінця за ґратками золотого світильника, бува, видно гірше, ніж крізь скляне віконце. Бог свідок, я придивляюсь до всього цього й кажу про це не з бажання відзначитись чи стати пророком, а через те, що в моїх грудях палає вогонь і не дає мені мовчати. Я підкоряюся правилам свого ордену і законам суворого часу. І хай там що, а я дав обітницю їх додержувати. Головне для мене — повернути чистоту віри й первісну простоту звичаїв священнослужителі в.