1 За давніми легендами, Венера зраджувала своєму чоловікові.
2 Даліла — за біблійною легендою, кохана велета Самсона, яка підступно випитала в нього таємницю його незвичайної сили і віддала його до рух ворога.
від ляпатиме язиком про мене зайве, то я, присягаю святим Дунстаном, так обскубу йому пір'я, як яструб іще не обскубував куріпку. І він це зназ".
Поки в його голові роїлися такі думкц, Генрі з співачкою,— вона й досі трималася за його плащ, змучена і страхом, і втомою,— нарешті дістався до Вінда. Цьому провулку випала та честь, що тут жив Генрі, який і дістав одне зі своїх імен,— такий тоді був звичай,— від назви провулку. Кожного будня тут палав горн, і четверо до пояса роздягнених молодців на всю око-лію гахкали молотами по ковадлу. Але Валентинів день дав право цим рицарям вогню та криці замкнути кузню і розійтися хто куди — віддати належне святу й погуляти. Будиночок, що сусідив з кузнею, належав Генрі й хоч був і невеличкий і стояв у вузенькому провулку, зате позад нього розкинувся чималий садок з фруктовими деревами, отож жити тут було загалом досить приємно. Коваль не став ні стукати, ані гукати,— тоді на гомін усі сусіди кинулися б до вікон та дверей,— а дістав власноруч зробленого ключа від внутрішнього замка — на той час велика й завидна дивина,— відімкнув двері і впустив супутницю в дім. л
Кімната, до якої ввійшли Генрі з Луїзою, була кухнею, що в людей такого стану, як Генрі, правила воднораз і за вітальню, хоч у декого, як, скажімо, в Саймона Главера, обідати сідали в окремій кімнаті, а не там, де варили страви. В кутку кімнати, прибраної надзвичайно дбайливо й ретельно, сиділа стара жінка; по чепурному одягу й по тому, як охайно лежала в неї на голові пурпурова шаль, рівненько спадаючи з обох боків на плечі, вона могла здатися й важливішою особою, ніж Смітова господиня. Але до її обов'язків належало саме вести господарство і ніщо інше. Вранці старій так і не випало побувати в церкві, й тепер вона зручненько сиділа біля вогню, і з лівої долоні в неї спадали наполовину перебрані чотки. Слова молитви завмирали в жінки на вустах, очі, напівприплющені, боролися зі сном, поки вона чекала свого названого сина, все гадаючи, коли ж він прийде. Почувши,, що Генрі ввійшов, стара підхопилася і втупила в його супутницю погляд, сповнений спершу безмежного подиву, який помалу перейшов у невдоволення.
— Свят, свят, свят! Очі б мої такого не бачили, Генрі! — побожно вигукнула жінка.
— Від щирого серця — амінь! — відповів зброяр.— А тепер, люба моя нянечко, скоріше дай нам чогось поїсти, бо ця блука-лиця, боюся, давно вже не мала ріски в роті*
— Свята богородице, прошу тебе: відведи від очей моїх злу мару!
— І ще раз кажу тобі: амінь, добра жінко. Та що поможе твое бурмотіння й молитви? Ти не чуєш мене? Чи не хочеш робити того, що я кажу?
— Так і є: це він, мій Генрі! Ой лишенько! А може, все ж таки не він, а диявол у його подобі, бо чого б то на його плащі висіла оця розпусниця?! Ох, Генрі, Генрі, люди й за менші гріхи називали тебе легковажним чоловіком! Та хто б міг подумати, що Гаррі приведе з вулиці полюбовницю в дім, де жила його доброчесна мати і де тридцять літ живе його нянька!
— Вгамуйся, стара, й візьмися за розум,— промовив коваль.— Ця співачка — не моя полюбовниця. Ні моя, ні будь-кого з моїх знайомих. Завтра вранці вона попливе кораблем до Данді, і ми повинні дати їй на ніч притулок.
— Дати притулок?! — повторила стара.— Сам давай притулок такій паскуді, як хочеш, Гаррі! А я не ночуватиму під одним дахом з такою волоцюжкою, так і знай!
— Ваша мати на мене розгнівалася,— промовила Луїза, не зрозумівши, ким ця жінка й Генрі одне одному доводяться.— Я не хочу ї'і ображати й не зостануся тут. Якщо у вас є стайня чи хлів, то ми з Шарло влаштуємося там*
— Отож-бо! Мені здається, до такого притулку ти найбільш і звикла,— відказала тітонька Шулбред.
— Послухай, нянечко,— мовив Сміт,— адже ти знаєш, що я тебе люблю за твою доброту і шаную заради пам'яті про мою матір. Але присягаю святим Дунстаном,— а він покровитель мого ремесла,— у своєму домі я сам хочу бути господарем. І якщо ти підеш звідси, не маючи для цього інших причин, крім своєї безглуздої підозри, то вже придумуй потім сама, з якими очима переступиш поріг, коли повернешся. Бо від мене тоді допомоги не жди, так і знай!
— Гаразд, синку, але я не хочу виставляти на сміх своє чесне ім'я, яке ношу шістдесят років. Твоя мати такого собі не дозволяла, не дозволю собі і я водити компанію з пустомолотами, фіглярами та співачками. І не так уже й важко буде мені знайти собі житло, щоб не .залишатися під одним дахом з отакою, як оце, принцесою-потіпахою.
По цих словах уперта стара заходилася вельми поквапно вдягати свою картату накидку, намагаючись натягти її якомога нижче на очі, щоб навіть не було видно білого полотняного чепчика, краї якого облямовували її покраяне зморшками, проте й досі свіже, здорове обличчя. Вдягнувшись, вона взяла костур — вірний свій супутник у дорозі — й рішуче ступила до дверей. Однак Єміт заступив їй дорогу:
— Стривай, стара, дай же мені бодай розрахуватися з тобою. Я ж бо чималенько винен тобі за твою доброту й службу.
— І забрело ж таке в твою дурну голову!.. Хіба я візьму гроші за доброту й службу від сина жінки, яка годувала мене, одягала й навчала, мов рідну сестру?!
— Гарно ж ти віддячила їй, нянько, за добро — покидаєш единого її сина в скрутну для нього хвилину!
Тут в упертої старої, видно, прокинулося співчуття. Вона спинилася, глянула на свого господаря, на Луїзу, потім знов на Генрі. Тоді похитала головою і, здавалося, вирішила все ж таки піти.
— Цю нещасну блукалицю я взяв у свій дім тільки для того,— провадив Сміт,— щоб урятувати її від канчука та буцегарні.
— А чого це ти надумав її рятувати? — спитала затята тітонька Шулбред.— Видко ж, вона заслужила й канчука, й буцегарні, як злодій суканого комірця.
— Не знаю — може, заслужила, а може, й ні. Принаймні вона не заслужила того, щоб її забили на смерть чи заморили голодом у холодній. А така доля жде кожного, на кого впав гнів Чорного Дугласа.