Пертська красуня

Сторінка 44 з 154

Вальтер Скотт

— Я маю тобі дещо сказати, Сміте... Ти б не полагодив мою міланську кольчугу? В ній випало одне вічко.

— Чого б то не полагодити, ваша високосте! Я зроблю це не вгірше, ніж моя матуся підтягувала вічка в своєму плетиві.., Сам міланець не відрізнить моєї роботи від своєї.

— Гаразд, та, правду кажучи, я хотів побалакати з тобою про інше,— промовив, похопившися, принц.— Оця бідолашна співачка... її треба відвести в надійне місце, добрий Сміте. Як справжній чоловік, ти повинен заступитися за неї і знайти їй пристанище.

Генрі Сміт, як ми бачили, був досить відчайдушний і нерозважний там, де треба хапатися за зброю. Але мав він і гордість шановного громадянина, і йому не хотілося опинитись у таких обставинах, які його доброзвичайним землякам могли б видатися сумнівними.

— Ви вже мені даруйте,— сказав він,— але я всього лиш бідний ремісник. І хоч моя рука та меч всякчас до послуг короля та вашої високості, однак я, з вашого дозволу, не люблю догоджати жінкам. Ваша високість знайде серед свого оточення рицаря чи лорда, які лалюбки побудуть Пандаром з Трої 1. А для бідного Хела 2 з Вінда це надто шляхетна роль.

— Гм... гм...— загмикав принц.— Мій гаманець, Едгаре!.. (Камер-паж шепнув йому щось на вухо.) А й правда, я ж бо віддав його тій бідолашці... Я добре знайомий з вашим ремеслом, сер Сміт, і взагалі з ремісничим людом, і розумію, що на голу руку сокола не приманиш. Та, гадаю, моє слово варте не менше, ніж добрий обладунок, і за цю невеличку послугу ти дістанеш, як за нього, ще й мою вдячність на додачу.

— Ваша високість, може, й знає когось із ремісників,— відповів зброяр.— Та скажу з усією повагою: Генрі Гоу ви не знаєте. Він ладен викувати вам будь-яку зброю чи, коли треба, ви^ хопйть і меч із піхов, але щоб прислуговувати спідницям — ні, цього він не вміє!

— Послухай ти, затятий пертський віл! — засміявся принц, здивований такою непохитною церемонністю чесного городянина.— Та дівка означав для мене не більше, ніж для тебе. Але я знічев'я,— і це підтвердить тобі тут кожен, якщо ти сам не бачив,— виявив мимохідь до неї ласку, яка тепер, здається, може коштували бідолашці життя. Тут немає нікого, кому б я довірив захистити її від канчука. Ці собаки з кордону, Дугласові посіпаки, заб'ють дівку на смерть, аби лиш догодити графові.

— Ну, коли так, мілорде, то вона має право питати захистку в кожного чесного чоловіка. А оскільки дівка носить спідницю,— хоч як на мене, то краще б вона була трохи довша й мала не такий блазенський вигляд,— то я не відмовлюсь допомогти їй і зроблю для неї все, що зможу. Але де я її притулю?

1 Пандар — за давньогрецькою легендою, вмілий стрілець, що брав участь у Троянській війні.

3 X е л — зменшувальне від "Генрі".

— Сказати щиро, н й сам не знаю,— признався Ротсей.— Відведи її до сера Джона Раморні додому... А втім, ні... не можна... Сер Джон нездужає, а крім того, є й інші причини... Ох, спровадь її хоч до диявола, якщо хочеш, аби лиш вона була в безпеці, і Давид Ротсей буде тобі дуже вдячний.

— Благородний мій принце,— сказав Сміт,— даруйте мені за зухвалість, але я гадаю, що ліпше вже й справді припоручити беззахисну дівку дияволові, ніж серові Джону Раморні. Та хоч диявол, як і я, має до діла з вогнем, а в гості ми один до одного не ходимо, і я сподіваюся, що з поміччю святої церкви дружбу я заведу з ним не скоро. Та й те сказати: як я спроваджу її з монастирського двору й поведу по вулиці в такому блазенському вбранні? Теж-бо неабиякий клопіт!

— З монастиря вас виведе оцей добрий отець,— сказав принц і схопив за сутану першого-ліпшого ченця, що попався йому під руку.— Отець Ніколас... чи Боніфацій...

— Смиренний брат Кшріан до послуг вашої високості,— озвався чернець.

— Атож, брат Кіпріан! — підхопив принц.— Брат Кіпріан виведе вас звідси яким-небудь відомим йому потайним ходом, а потім ми з ним іще побачимось, і він прийме від принца подяку за цю послугу.

Церковник уклонився на знак згоди, і бідолашна Луїза, яка під час цієї розмови тільки мовчки переводила погляд з одного на одного, поквапно промовила:

— Я не зганьблю цього доброго чоловіка своїм блазенським вбранням — у мене є на будень накидка.

— Ось бачиш, Сміте, тепер ти можеш сховатися й під каптуром ченця, й під жіночою накидкою. Я б і сам не проти так надійно сховати всі свої вади! Прощавай, чесний чоловіче! Я тобі ще віддячу!

І принц, мовби остерігаючись нових заперечень з боку зброяра, поквапно ввійшов до палацу.

Генрі Гоу стояв, приголомшений тим, що сталося. Він уже передчував, чим йому загрожує це доручення: з одного боку, він міг ускочити в небезпечну халепу, а з другого — накликати на себе пересуди. А те й те вкупі, коли зважити на теперішні його взаємини з Катаріною та ще повсякчасну готовність устряти в бійку, могло, як він бачив, неабияк зашкодити здійсненню його заповітної мрії. Але й покинути це безборонне створіння на волю галвіджіанців розперезаних посіпак Дугласа,— такого відважний Сміт не міг припустити в думці ні на мить.

1 Галвіджіанці (або галловейці) — жителі Галловея, південно-західної окраїни Шотландії, підвладної Дугласам.

З роздумів його вивів ченців голос. Розтягуючи слова з тою байдужістю, яку святі отці виявляють — чи вдають, що виявляють,— до всього земного, брат Кіпріан попросив обох іти за ним. Зітхнувши так, що те зітхання нагадало скоріше стогін, Сміт рушив услід за братом Кіпріаном, намагаючись іти ніби сам по собі, незалежно від ченця. Вони ступили в монастир і вийшли звідти крізь потаємні двері, які їхній проводир, тільки один раз оглянувшись через плече, лишив за собою непричине-ними. Луїза йшла за Генрі. Вона хутко підхопила кошика, гукнула свого чотириногого товариша й радісно вирушила в дорогу, що обіцяла їй порятунок від небезпеки, яка ще кілька хвилин тому здавалася такою ірізною й неминучою.

РОЗДІЛ XII

Встав стара — і навпростець: — Якби таке поганство Вчинить насміливсь твій отець, То тут йому й пропасти! *

•Трамбул щасливець"

Усі троє пройшли потайним ходом і опинилися в церкві. її зовнішні двері, звичайно незамкнені, виявились на замку — їх зачинили через недавню сутичку в дворі, коли забіяки обох сторін почали добиватися всередину і то зовсім не для того, щоб помолитися. Далі перетнули похмурий боковий вівтар, де луна під склепінням гучно озивалася на важкі кроки зброяра, але мовчала під ступою взутого в сандалі ченця та легкою ходою бідолашної Луїзи; дівчина тремтіла всім тілом і не стільки від холоду, скільки від страху. Вона бачила, що обидва^ її проводирі — і духовний, і світський — поглядають на неї неприязно. Отець Кіпріан був чоловік суворий; вже виразом обличчя він, здавалося, прагнув нагнати на нещасну блукалицю жах і заразом показати свою зневагу до неї. А зброяр, хоч і був, як ми знаємо, чи не найдобрішою людиною на світі, тепер напустив на себе статечного, майже суворого вигляду. Сміта, власне, дуже дратувала думка про те, що йому накинули цей неприємний обов'язок, навіть не давши можливості, як він знічено усвідомлював, від нього відмовитись.