Пертська красуня

Сторінка 152 з 154

Вальтер Скотт

— Так, ти слушно кажеш,— промовив король, коли мстива лють у ньому трохи вляглася.— Дуже слушно... Нікого, крім Олбані... Нікого, крім сина моїх батьків, мого брата... О боже! Поможи мені погасити гріховний гнів, що горить у моїх грудях!.. Sancta Maria, ora pro nobis1.

Мак-Луїс здивовано глянув на герцога Олбані. Той спробував приховати своє сум'яття під вдаваним глибоким співчуттям і зашепотів до офіцера:

— Від такого страшного нещастя він трохи той...

— Від якого нещастя, ваша високосте? — не зрозумів Мак-Луїс.— Я нічого не чув.

— Як?! Ви не чули про те, що помер мій небіж, герцог Ротсейський?

— Герцог Ротсейський помер, мілорде Олбані?! — скрикнув відданий брандан, з жахом і подивом водночас.— Коли, де і як це сталося?

— Два дні тому... Чому і як — ще не відомо... У Фолкленді, в замку.

Хвилю Мак-Луїс мовчки дивився на герцога, потім з блиском в очах рішуче звернувся до короля, що, здавалося, цілком поринув у молитву:

— Владарю мій! Хвилину чи дві тому ви не доказали слово — одне тільки слово. Промовте його — і ваша воля буде для бран-данів законом!

— Я молився, щоб не здатися на спокусу, Мак-Луїсе,— відповів нещасний король,— а ти знов мене спокушаєш. Чи вклав би ти в руку божевільного оголений меч?.. Але ж ти, Олбані, друже мій, брате і вірний пораднику!.. Як, як серце дозволило тобі таке скоїти?

Олбані, бачачи, що король полагіднішав, заговорив твердіше, ніж досі:

— Навколо мого замку немає мурів од смерті... Я не заслужив тих чорних підозр, які чути в словах вашої величності. Я це пробачаю, бо їх висловив у відчаї осиротілий батько. Та я ладен заприсягти святим хрестом і вівтарем... спасінням моєї душі... душами наших батьків-королів...

— Мовчи, Роберте! — урвав його король.— Не додавай до вбивства ще й фальшивої клятви... Але невже це робилося для того, щоб на крок підступити до корони й скіпетра? То бери ж їх одразу і відчуй, як відчуваю я, що вони — мов розпечене залізо!.. О, Ротсею, Ротсею! Тебе бодай не жде тепер лиха доля стати королем!

— Владарю мій! — озвався Мак-Луїс.— Дозвольте нагадати вам, що корона й скіпетр Шотландії, коли ваша величність перестане їх носити, перейдуть до принца Джемса, який успадкує права свого брата.

— Так, це правда, Мак-Луїсе,— палко підхопив король.— А з ними, бідний хлопчику, він успадкує і всі небезпеки, що чигали його брата! Дякую тобі, Мак-Луїсе, дякую!.. Ти нагадав мені, що я ще маю турботи на землі. Як можна швидше заклич своїх бран-данів до зброї. Не бери з нами в дорогу жодного, у чиїй відданості ти не певний. А особливо нікого з тих, хто спілкувався з герцогом Олбані... Так, із чоловіком, що називає себе моїм братом!.. І на-

кажи, хай негайно приготують мої ноші. Ми вирушаємо в Данбартон, Мак-Луїсе, або в Б'ют. Урвища, морські припливи й серця моїх бранданів надійно захищатимуть єдиного мого синочка, поки ми відділимо його морями від шанолюбного й жорстокого дядька... Прощавай, Роберте Олбані... Прощавай назавжди, людино з кам'яним серцем і закривавленими руками! Втішайся тою пайкою влади, що нею поступиться тобі граф Дуглас... Але не смій більше ставати перед мої очі і тим більше не підступайся до єдиного мого сина! Бо ту ж хвилину, коли ти це зробиш, моя охорона дістане наказ заколоти тебе алебардами! Мак-Луїсе, не забудь розпорядитися про це!

Герцог Олбані вийшов з покою, навіть не спробувавши виправдатись чи заперечити.

Про те, що було далі, розповідає історія. На найближчому засіданні парламенту герцог Ойбані домігся того, що його оголосили непричетним до смерті Ротсея. Та, зажадавши від високого зібрання в такий спосіб виправдати його чи простити гріх, Олбані тим самим довів, що визнає свою вину. А нещасний старий король зачинився в Ротсейському замку у Б'юті оплакувати втраченого сина і, сповнений гарячкової тривоги, оберігати живого. Король не бачив іншої ради врятувати малолітнього Джемса, як послати його до Франції на виховання при королівському дворі. Але корабель, на якому плив принц Шотландський, захопили англійські корсари, і хоч на той час між двома королівствами панував мир, Генріх Четвертий Англійський без будь-якого права зробив Джемса своїм бранцем. Це лихо завдало нещасному Роберто-ві Третьому останнього удару, і його серце не витримало. Але помста, хоч і трохи запізно, все ж таки впала на його підступного й жорстокого брата. Сам Роберт Олбані, правда, дожив до сивини й мирно ступив у могилу, передавши регентство, якого він домігся такими негідними шляхами, своєму синові Мардоку. Та через дев'ятнадцять років після смерті старого короля Джеме — тепер король Яків Перший Шотландський — повернувся на батьківщину, а герцог Мардок разом зі своїми синами зійшов на ешафот і так спокутував вину батькову й власну.

РОЗДІЛ XXXVI

Як серце від брехні, від зла Ти вільним бережеш — Куди* б судьба не завела, З усмішкою ти йдеш *.

Р. Верне

А тепер повернімося до Пертської Красуні. Щоб Катаріна не бачила всіх жахів Фолклендського замку, з наказу Дугласа її відіслали до його дочки, овдовілої герцогині Ротсейської. Ця леді тимчасово стояла двором у Кемпсійському монастирі, рештки якого й досі мальовничо здіймаються над Теєм. Монастир притулився на самій вершині стрімчака, що навис над річкою. У цьому місці величний Тей має особливу прикмету — водоспад Кемпсі Лінн. Тут річка бурхливо перекочується через низку базальтових порогів, що виростають посеред течії, немов зведена людською рукою гребля. Зачаровані такою романтичною красою, ченці Купарсь-кого абатства заклали тут монастир, присвятивши його мало відомому святому Гуннанду, і любили навідуватися сюди приємно збавити час чи помолитись.

Монастир відчинив свою браму перед графовою дочкою гостинно, бо цей край був під впливом могутнього лорда Драммона, Дуг-ласового союзника. Тут командир загону, що супроводив Катарі-ну з мандрівною співачкою до Кемпсі, передав герцогині листа від батька. І хоч графиня й мала причини нарікати на Ротсея, але його страшна й така несподівана смерть уразила високородну даму до глибини душі, й вона трохи не до самого ранку не лягала, поринувши в розпачливі думки та молитви.