— Батьку мій! Батьку!.. Ні, ти мені більше, ніж батько! — промовляв нещасний Ехін.— Не йди від мене!.. Коли ти поруч, я знаю, що битимусь до останку!
— Ні, Ехіне,— сказав Торквіл.— Я затримаю їх, поки ти надягатимеш кольчугу. Нехай благословить тебе бог, любе моє дитя!
І Торквіл із Діброви, погрозливо розмахуючи мечем, кинувся вперед з тим самим фатальним бойовим кличем, що вже стільки разів лунав цього дня. "Bas air son Eachin!" — тричі прокотилося громом над бойовищем. І з кожним разом, коли Торквіл повторював свій бойовий клич, його меч смертельно вражав одного, другого, третього з воїнів клану Хаттанів у міру того, як вони по одному підступали до нього.
— Славно б'єшся, гірський яструбе!.. Добре налетів, соколе! — вигукували в натовпі люди, стежачи за подвигами воїна, які, здавалося, навіть тепер могли змінити долю битви. Нараз усі крики замовкли, запала тиша, і було чути тільки дзвін мечів, такий страшний, неначе вся битва почалася з самого початку поєдинком Генрі Вінда з Торквілом-лісовиком. Вони рубали, кололи, сікли один одного так, немовби вперше оголили сьогодні мечі. І зненависть їхня була взаємна, бо Торквіл упізнав у супротивникові того самого підлого чаклуна, що, як він гадав, зачарував його дитя, а Генрі бачив перед собою велета, котрий усю битву ставав на заваді тому, задля чого він, власне, й узяв цього дня в руки меч,— зійтися в двобої з Гектором. Билися вони як рівні, хоча це, певно, було б не так, якби Генрі не постраждав від ран дужче, ніж його супротивник.
Тим часом Ехін, зоставшись сам, безладно й марно силкувався надягти на себе кольчугу зведеного брата. Та, охоплений соромом і відчаєм, він урешті роздратовано кинув ці спроби й подався на допомогу батькові в його тяжкій боротьбі, поки не наспіли решта воїнів клану Хаттанів. Рішення юного вождя вступити в цей бій на життя і смерть було непохитне, і йому залишалося до названого батька ще ярдів п'ять, коли той упав, розтятий мечем від плеча мало не до самого серця, і, прошепотівши: "Bas air son Eachin!" — випустив дух.
Нещасний юнак побачив, як загинув його останній товариш, і ту ж мить усвідомив: його смертельний ворог, що полював за ним по всьому бойовищу, вже стоїть від нього на довжийу меча й грізно розмахує своєю важкою зброєю, якою проклав собі дорогу, щоб забрати в нього, Ехіна, життя. Може, вже ця обставина довела його природжений страх до відчаю, а може, в ту мить він похопився, що на ньому немає кольчуги, тоді як решта супротивників, хоч і покалічені й ледве тримаються на ногах, але спраг ли крові й помсти, ось-ось будуть поруч. Скажемо тільки, що серце в Ехіна обірвалося, в очах потьмарилось, у вухах задзвеніло, голова запаморочилась... Усі його думки поглинув жах перед неминучою смертю. Невдало замахнувшись тільки один раз мечем на Сміта, юний вождь ухилився, в свою чергу, від удару супротивника, відскочив назад, і не встиг ремісник замахнутися вдруге, як Ехін кинувсь у нуртовиння Тею.
Поки він перепливав річку, навздогін йому лунав глузливий регіт, крики та свист, хоч, може, серед тих, що над ним сміялися, не було й десятьох, котрі за таких обставин учинили б інакше. Генрі зчудовано дивився вслід утікачеві, але наздоганяти його й не думав,— як тільки запал боротьби згас, його самого облягла неймовірна слабість. Він сів на порослому травою березі й спробував перев'язати хоча б ті рани, з котрих найдужче цебеніла кров.
А натовп захоплено вітав переможців. Герцог Олбані та інші вельможі вийшли оглянути арену, і Генрі Вінда вшанували особливою увагою.
— Якщо підеш до мене на службу, сміливцю,— сказав Чорний Дуглас,— то я заміню твій шкіряний фартух на рицарський пояс, а щоб мати чим гідно підтримувати своє звання, замість міського житла дістанеш добрий маєток.
— Уклінно дякую, вельможносте,— знічено відповів Сміт,— але я вже й так пролив надто багато крові, і небо мене покарало, відібравши те єдине, задля чого я вийшов на бій.
— Як це, приятелю? — здивувався Дуглас.— Хіба ти бився не за клан Хаттанів, і хіба вони не дістали славну перемогу?!
.— Я бився за власну руку,— байдуже відказав Сміт, і відтоді ці його слова стали в Шотландії прислів'ям 1.
Тепер і король Роберт виїхав на арену верхи на виноходцеві, щоб дати розпорядження допомогти пораненим.
•— Мілорде Дуглас,— сказав він,— ви надокучаєте нещасному воякові земними клопотами, коли в нього, як видно, обмаль часу подбати про свою душу. Чи немає тут його друзів? Треба забрати чоловіка звідси, потурбуватися про його тілесні рани й спасіння його душі.
— У нього стільки друзів, ваша величносте, скільки добрих людей у Перті,— сказав сер Патрік Чартеріс.— Я й сам вважаю себе одним із найближчих йото товаришів.
— Вахлай завжди залишається вахлаєм,— пробурмотів пихатий Дуглас і повернув свого коня вбік.— Якби в жилах у нього була хоч крапля шляхетної крові, пропозиція дістати посвяту в рицарі від меча Дугласа підвела б його зі смертного одра.
Не зважаючи на глузування могутнього графа, сер Патрік зліз із коня, щоб допомогти Генрі встати,— геть знесилившись, той відкинувся навзнак. Та рицаря випередив Саймон Главер, що саме надійшов сюди вкупі з іншими шановними городянами.
— Генрі! О Генрі, любий мій синку! — скрикнув старий.— Наг що ж ти встряв у цю згубливу битву?! Помираєш... І не скажеш ні словечка?
— Ні... Я скажу своє слово,— озвався Генрі.— Катаріна... Більше він вимовити нічого не зміг.
— З Катаріною, гадаю, все гаразд, і вона буде твоя... Тобто, якщо...
— Якщо тільки вона жива й здорова,— ти це хотів сказати, старий? — докинув Дуглас. Він трохи образився, коли Генрі відхилив його пропозицію, однак був надто великодушний, аби дивитись байдуже на те, що тут діялось.— Вона в безпеці, якщо Дуг-ласове знамено може її захистити. В безпеці і буде багата. Дуглас уміє подарувати багатство людям, котрі ставлять його вище від честі.
— За те, що вона в безпеці, вельможносте, благородному Дуг-ласові щира дяка й благословення її батька! А щодо багатства, то ми й самі досить заможні. Золото не поверне мого любого сина...
— От дивина! — мовив граф.— Простолюдин відмовляється від рицарського звання... Городянин зневажає золото...