Отож Генрі Сміт зосередив увагу на тому, що вимагала від нього ця година. Обидва вожді розташували свої загони трьома шеренгами по десять чоловік у кожній. Воїни стояли на такій відстані один від одного, що кожен міг вільно орудувати мечем п ять футів завдовжки, не рахуючи руків'я. Друга і третя шеренги становили резерв і мали вступати в бій у міру того, як рідшатиме перша. Вождь Кугілів Ехін Мак-Аян зайняв місце на правому крилі загону, в другій шерензі між двома своїми зведеними братами. Інші чотири лейхтахи стояли у першій шерензі праворуч, а батько й решта двоє братів захищали улюбленого вождя ззаду. Сам Торквіл стояв одразу за спиною воїна. Таким чином вождя оточували дев'ять найміцніших воїнів загону — чотири попереду, по одному праворуч та ліворуч і три позаду.
Загін Хаттанів вишикувався так само, тільки їхній вождь став не на правому крилі, а посередині другої шеренги. Тому Генрі Сміт, який у ворожому загоні бачив тільки одного супротивника — нещасного Ехіна, попросився на ліве крило, і то в першу шеренгу. Однак вождь на це не згодився, він нагадав Генрі, що той прийняв з його рук плату і тепер мусить слухатись. Мак-Гіл-лі Хаттан наказав ковалеві стати у третю шеренгу, одразу позад нього самого. Це було, звичайно, почесне місце, і Генрі не міг від нього відмовитись, хоч зайняв його й неохоче.
Коли обидва загони вишикувались отак один проти одного, ко^ жен заходився дикими вигуками виражати свою люту ненависть до другого й прагнення скоріше вступити в бій. Клич, що пролунав спершу в лавах клану Кугілів, підхопили воїни клану Хаттанів. Водночас і ті, й ті потрясали над головою мечами й погрожу-
вали одні одним, так наче хотіли зламати бойовий дух супротивників, перше ніж кинутися в бій.
В цю годину випробувань Торквіла, що ніколи не знав страху, не полишала тривога за названого сина. Однак скоро лісовик заспокоївся, бачачи, як упевнено тримається юний вождь. І скупі слова, що з ними Ехін звернувся до загону, пролунали сміливо й щиро і надихнули бійців перед битвою. Вождь висловив рішучість поділити їхню долю, хай це буде перемога чи смерть. Але спостерігати улюбленця далі часу в Торквіла не лишилось. Королівські сурмачі дали сигнал виступати на арену, тужливо й дурманно загули волинки, і воїни рушили, так само шеренгами, вперед, усе пришвидшуючи крок, поки вже почали підтюпцем, бігти й урешті наскочили на середині поля одні на одних, як ото стрімкий потік набігає на могутній морський прибій.
Кілька хвилин здавалося, ніби бійці перших шеренг, розмахуючи довгими мечами, посходилися в окремих поєдинках. Та незабаром з одного й з другого боку наперед почали пробиватися, розпалені зненавистю й жадобою слави, воїни другої та третьої шеренг, і тепер на арені розгорілася загальна січа. Над цим хаосом то здіймалися, то опускалися здоровенні мечі, і одні були ще чисті й блискучі, а інші вже заюшені кров'ю. Мечі мигали так шалено, що складалося враження, наче ними орудують не людські руки, а якісь складні механізми. Загони збилися в таку товкотнечу, що довгим мечем важко було повернути, і дехто вже вихопив кинджал, намагаючись підступити до супротивника якомога ближче й не дати йому замахнутися мечем. Лилася кров, і зойки скалічених потопали в голосінні тих, що билися, бо шотландські горяни з давніх-давен мали звичай у бою не кричати, а скорше завивати. Та навіть ті з глядачів, хто звик до вигляду крові й сум'яття, не могли збагнути, яка ж сторона бере гору. Час від часу, правда, то один загін трохи подавався назад, то другий, але щоразу то була тільки тимчасова перевага, яку та чи та сторона відразу й втрачала під натиском супротивників. А дике завивання вое зринало над січею, закликаючи воїнів з новою люттю кидатися в наступ. •
Та раптом волинки дали сигнал відступити: пролунали тужливі звуки, що нагадували похоронну пісню над полеглими. Бій припинився, й загони розійшлися в різні боки трохи перепочити. Глядачі жадібно придивлялися до поріділих шеренг. Але хто зазнав більших втрат, визначити було важко. У загоні Хаттанів упало ніби й менше людей, зате їхні закривавлені сорочки (багато бійців з обох сторін поскидали з себе плащі) свідчили про те, що поранених серед них більше, ніж у клані Кугілів. Чоловік двадцять з обох загонів лежали на бойовищі мертві чи при смерті, і покидані скрізь руки та ноги, розтяті до підборідДя голови, розпанахані від плеча навскоси до грудей тулуби свідчили про те, яка запекла була ця битва, яку грізну зброю тримали в руках воїни і з якою згубливою силою вони володіли нею. Вождь клану Хаттанів бився бідважно й безстрашно і дістав легке поранення. Оточений своїми охоронцями Ехін також виявив мужність. Його меч був закривавлений, постава — смілива, войовнича, й він радісно всміхався, коли Торквіл обняз його, щедро похвалив і благословив. Потім обидва вожді, давши людям хвилин десять перепочити, знов вишикували свої загони, поріділі на добру третину. Тепер бій посунувся ближче до річки — середина арени була всіяна тілами вбитих та покалічених. Декотрі поранені час від часу підводили голову глянути на бойовище, відразу відкидалися на спину й здебільш умирали від втрати крові, що цебеніла з їхніх тіл.
Гаррі Сміта було неважко знайти поглядом нр. арені — і не тільки по його міській одежі; спершись на меч, він стояв сам на колишньому місці бою, біля людського тіла, чия голова у шапоч? ці горянина, оздобленій дубовим листком — знак особистої охорони Ехіна Мак-Аяна,— відлетіла ярдів на десять убік від сильного удару мечем. З тої хвилини, як Генрі вбив цього чоловіка, він не завдав більше жодного удару, а тільки оборонявся сам та кілька разів відвів удар, націлений на вождя. Та коли Мак-Гіллі Хаттан дав своїм людям сигнал зійтися докупи, його Стривожило те, що могутній городянин стоїть збоку і не виявляє ні найменшого бажання повернутися до лав.
— Що тобі гризе душу, чоловіче? — запитав вождь.— Невже в твоєму міцному тілі такий кволий і боязкий дух? Ходімо, треба битися.
— Ти сам недавно назвав мене ніби як найманцем,— відповів Генрі.— А коли я — найманець, то я вже відробив свою денну платню.— І він показав на тіло без голови.