А втім, церковні обряди провадилися цього дня з усією врочистістю, і навіть самі учасники бою взяли в них участь. З гілочками тисового дерева в руках — найкраща заміна для пальмового віт-
"гя — вони вирушили відповідно одні в домініканський монастир, другі — в картезіанський на святкову відправу зі співом, щоб таким виявом набожності, хоч би показної, підготувати себе до кривавої битви. Певна річ, королівський двір і місто вжило всіх заходів, щоб дорогою до церкви ні той, ні той клан не почув волинки супротивника, бо всі розуміли: мов ті бойові півні, що задерикувато прокукурікали один до одного, горяни на звуки волинок знайдуть у місті одні одних і зчепляться, не дійшовши до арени.
На вулицях Перта товпилися городяни, бажаючи подивитись на незвичайну процесію; люди напихались і в церкви, куди обидва клани прийшли на відправу,— всім кортіло поглянути, як горяни поводитимуться, і з їхнього вигляду вгадати, котра зі сторіч має більше шансів перемогти в уже недалекому бою. А горяни хоч і не часто випадало їм бувати в храмах, трималися просто-таки бездоганно; і, незважаючи на їхню дику й невгамовну вдачу, тільки небагатьох із них, здавалося, брав подив і цікавість. Загалом же горяни, видно, вважали нижче своєї гідності виявляти допитливість чи дивуватися, хай навіть довкола було багато чого такого, що вони бачили, може, вперше в житті.
Чим скінчиться бій, не важилися сказати наперед навіть нач-досвідченіші судді, хоч богатирський зріст Торквіла та восьми його синів-ве летів схиляв декотрих знавців людської сили до гадки, що перевага буде на боці клану Кугілів. А ось думка прекрасної статі склалася під впливом стрункої постаті, шляхетного обличчя та рицарських манер Ехіна Мак-Аяна. Багатьом пеот-цям здавалося, наче вони вже десь бачили цього юнака, але роз* кішний військовий обладукок так невпізнанно змінив вигляд скромного учня Главера, що Конахара в юному вожді горян упізнав тільки один чоловік.
Цим чоловіком був, як не важко здогадатися, Генрі Сміт.— він стояв у перших рядах натовпу, що зібрався подивитися на відважних воїнів клану Кугілів. З почуттям неприязні, ревнощів і водночас чимось схожим на захват поглядав зброяр на Конахара, який скинув з себе жалюгідну личину учня міського ремісника й тепер постав величним вождем, чиї бистрі очі, горда постава, благородні лінії брів та шиї — все гарно збите тіло вкупі з блискучим бойовим обладунком робили його, здавалося, гідним стати в передньому шерегу тих, кому випала доля здобути звитягу абЬ вмерти за честь свого клану. Смітові просто не вірилося, що перед ним той самий запальний хлопчисько, якого він колись стріпнув із себе, мов набридливу осу, й тільки з жалощів не розчавив.
— У цій чудовій кольчузі він має вигляд справжнього рицаря,— промурмотів Генрі сам до себе.— У найкращій кольчузі, яку я тільки зробив! От якби нам пощастило зійтися сам на сам, щоб ніхто не міг ні побачити нас, ні нам допомогти,— присягаюся всім, що є святого в цій церкві, та прекрасна кольчуга знов повернулася б до свого власника! Я б віддав усе, що маю, аби тільки тричі рубонути чесно по його плечах і понівечити найкращу свою роботу! Та ні, не всміхнеться мені таке щастя... Якщо він вийде з бою живий, то про нього піде слава відважного воїна, і йому не варто буде ще раз ризикувати своїм молодим життям у бою з таким нещасним городянином, як я. Він пошле замість себе на поєдинок свого заступника й підставить мені мого побра-тима-ремісника Нормана. Отож усе, чого я доб'юся, буде втіха проламати голову отому здоровилові. Ох, коли б тільки мені побачитися з Саймоном Главером!.. Треба піти до другої церкви й пошукати його ще там,— він, звісно, вже повернувся з Гірської Країни.
Парафіяни вже плавом пливли з церкви домініканців надвір, коли Сміт нарешті ухвалив своє рішення й, нё довго думаючи, кинувся його виконувати. Він заходився розпихати людей довкола так поквапно, як тільки дозволяло святе місце і врочиста нагода. Прокладаючи собі шлях крізь натовп, Генрі нараз опинився зовсім близько від Ехіна, і їхні погляди зустрілися. Сміливе, вкрите засмагою обличчя Сміта вмить зробилося темно-червоне, мов залізо, що його він усе життя кував, і кілька хвилин той багрянець не сходив. Ехінове лице спалахнуло яскравим рум'янцем обурення, а в очах юнака зблиснув вогонь пекучої ненависті. Та раптовий рум'янець дуже скоро згас, натомість проступила попільна блідість, і молодий вождь відвів очі вбік, наткнувшись на похмурий, але твердий погляд зброяра.
Торквіл, що ні на мить не зводив очей зі свого названого сина, помітив його схвильованість і занепокоєно роззирнувся навкруги. Та Генрі був уже далеко, він поспішав до монастиря картезіанців. Тут святкова божа служба також скінчилась, і ті, хто ще недавно ніс пальмове, тобто тисове, віття — на честь великого дня, який колись подарував людям мир і добру волю,— тепер поспішали до бойовища: одні — забрати життя в своїх ближніх чи втратити своє, інші — подивитися на криваву січу з дикою насолодою, з якою язичники спостерігали гладіаторські бої.
Людський тлум був такий густий, що хтось інший втратив би надію крізь нього протиснутись. Але пертці глибоко шанували Генрі Вінда, захисника свого міста, і були певні, що він однаково прокладе собі шлях силоміць, отож усі дружно, ніби змовившись, розступилися перед ним, і зброяр швидко опинився біля воїнів клану Хаттанів. Попереду їхньої процесії йшов волинщик. Далі несли добре відомий браттах із зображенням гірського кота наґ задніх лапах і з застереженням: "Голою рукою кота не чіпай!" За браттахом ступав вождь із дворучним мечем, оголеним
ніби на захист знаку плем'я. То був середній на зріст чоловік років п'ятдесяти з гаком. Проте ні в його постаті, ні в рисах обличчя ніщо не виказувало занепаду сили чи ознак недалекої старості. В темно-рудому, кучерявому й густому чубі місцями вже прозирала сивина, але хода й рухи вождя були такі легкі і в танках, і на полюванні, і в бою, немов йому ще не минуло й тридцяти. У сірих очах ярим світлом горіла відвага й лють; зате на чолі, бровах та вустах лежала печать мудрості й досвіду. Далі по двоє ішли найкращі воїни клану. В декотрих на обличчях застигла тривога,— цього ранку в загоні виявили, що один із бійців десь зник, і ця втрата всіх дуже стурбувала, бо сьогодні бій мав бути страшний. Тільки одна людина в цілому клані була зовсім спокійна — його мужній вождь Мак-Гіллі Хаттан.