— Правду кажучи, високосте, собака Бонтрон перестарався. Я тільки натякнув йому, що треба нам'яти боки одному чоловіки*
На свіжому повітрі (італ.).
ві, через якого я втратив руку. А мій слуга зробив аж дві помилки:* по-перше, не впізнав чоловіка, а по-друге, замість кийка вхопив сокиру!
— Добре, що все обійшлося так. Шапкар — це півбіди, от якби він убив зброяра, я б тоді повік цього не забув. Бо тому немає рівного в цілій Англії... Та, сподіваюся, для мерзотника знайшлася годяща шибениця?
— Якщо тридцять. футів заввишки вас улаштовують...— відповів Раморні.
— Брр! Годі про нього, Раморні,— кинув Ротсей.— Вже від його огидного ім'я добре вино починає тхнути кров'ю... А що чути новенького в Перті?.. Як там надіі придворні красуні, наші гульвіси?
— Тепер не до розваг, високосте,— відповів рицар.— Усі погляди звернено на Чорного Дугласа. Він іде сюди з п'ятьма тисячами добірних воїнів, щоб дати тут лад, так ніби приготувався до нового Оттерберна1. Кажуть, Дуглас знов буде намісником короля. В усякім разі, у нього раптом з'явилося багато прибічників.
— Виходить, настав час випурхнути на волю,— проказав Ротсей,— а то можна опинитися в руках куди гіршого тюремника, ніж лорд Еррол.
— Ох, високосте, якби тільки вам пощастило звідси втекти, ви б тоді показали себе таким самим відчайдухом, як Дуглас!
— Раморні,— поважно сказав принц,— я тільки невиразно пригадую, як одного разу ти запропонував мені щось жахливе. Остерігайся звернутися до мене з такою порадою ще раз. Я хочу на волю.... хочу робити, що мені забажається. Але я повік не підніму руку ні на батька, ні на тих, кого він ушанував своєю довірою.
— Я зважився таке сказати, ваша високосте, тільки через те, що турбуюсь про вашу особисту свободу,— відповів Раморні.— Бачите он той гарний човен, що похитується н$ хвилях Тею? Бувши вами, високосте, я б сів зараз у нього й нишком поплив би собі річкою вниз просто до Файфшіру, де у вас багато друзів, а там спокійнісінько заволодів би Фолклендом. То замок королівський, і хоч король подарував його герцогові Олбані, своєму братові, а проте наступник трону може вільно почувати себе в резиденції свого дядька, навіть4 не порушуючи його прав на власність.
— Поки що дядько вільно почуває себе в моїх володіннях,— відповів герцог,— скажімо, в замку Стюартів у Ренфру. Та стривай, Раморні, зажди. Здається, Еррол згадував про те, ніби леді Марджорі Дуглас, яку величають герцогинею Ротсейською, переїхала до Фолкленда? А я не хочу жити з нею під одним дахом, і не хочу завдавати їй кривди, вигнавши її з замку.
~ Леді там була, високосте, це правда,— промовив Раморні.— Але я дістав напевну звістку, що тепер вона виїхала назустріч батькові.
— Ха! Леді, мабуть, хоче розпалити в Дугласові лють проти мене?! Чи, може, випросити мені пощаду за умови, що я навколішки приповзу до її ложа, як мусять приповзати хани й еміри, коли,— так розповідають прочани,— сарацинський султан призначає їм за дружини своїх дочок?.. Знаєш, Раморні, я діятиму за улюбленим прислів'ям самого Дугласа: "Краще слухати, як співає жайворонок, ніж як пищать миші"1. Ні, я таки повинен випурхнути на волю!
— Кращого місця, ніж І^лкленд^годі й шукати,— відказав Раморні.—У мене досить надійних йоменів, щоб захистити замок, а коли ваша високість схоче його покинути — то на коня і скачіть до моря в будь-який із трьох боків, там недалеко.
— Добре тобі говорити. Але ж ми там помремо з нудьги. Ні забав, ні музики, ні гарних дівчат... Ех! — зітхнув безтурботний принц.
— Даруйте мені, благородний герцоге, але, хоч леді Марджорі Дуглас, мов та блукалиця з романів, вирушила просити допомоги в свого грізного батька, одна юна і, я б сказав, досить гарненька особа,— та ще й, немає сумніву, молодша від герцогині,— вже прибула до Фолкленда чи, може, саме під'їздить туди. Ви не забули, високосте, Пертську Красуню?
— Забути найчарівнішу дівчину в Шотландії?! Е, ні! Я забув про неї не більше, ніж ти про те, що приклав руку до... до того нападу на Керф'ю-стріт уночі перед днем святого Валентина!
— Приклав руку, ваша високосте?! Ви, мабуть, хотіли сказати — втратив руку! І я вже повік її не поверну. Це так само напевно, як те, що Катаріна Главер тепер уже в Фолкленді або скоро там буде. Я, звісно, не хочу марно тішити вашу високість, запевняючи, що вона жде в замку вас... Сказати правду, дівчина сподівається там на опіку леді Марджорі.
—" Юна зрадливиця! — промовив принц.— Вона теж проти мене?! її треба покарати, Раморні.
— Сподіваюся, ваша високість подбає про те, щоб покара була їй приємна! — засміявся рицар.
— Присягаю честю, я вже давно став би її сповідником, але вона весь час мене цурається.
— Просто вам не випадало нагоди, мілорде,— відповів Раморні.— Та й тепер вам не до розваг...
— Чого ж, я зовсім не проти розважитись, тільки ж мій батько...
— Йому ніщо не загрожує,— сказав Раморні.— І ніхто не тримає його під замком. А от ваша високістм..
— ...мусить терпіти на собі пута — подружні й справжні, тюремні... Я це знаю. А тут іще з'являється Дуглас і веде за руку свою дочку, таку саму бундючну й надуту, як її татусь, тільки трохи молодшу.
— А в Фолкленді нудьгує на самоті найчарівніша дівчина п Шотландії,— провадив Раморні.— Тут — покута й полон, там — свобода й утіха.
— Твоя взяла, о наймудріший із порадників! — вигукнув Ротсей.— Але пам'ятай: це буде моя остання витівка!
— Сподіваюся,— відказав Раморні.— Коли ви опинитесь на волі, вам не важко буде порозумітися з батьком-королем.
— Я напишу йому, Раморні... Дай мені пергамент і перо... Ні, я не можу виразити свої думки словами, пиши краще ти.
— Ваша високосте, ви забуваєте...— промовив Раморні, показуючи свою куксу.
— Ох, знов твоя клята рука... Що ж нам діяти?
— Якщо ваша ласка, високосте,— відповів принців порадник,— то можете скористатись рукою аптекаря Двайнінга. Віл уміє писати не згірш од будь-якого ченця.
— Йому щось відомо? Він знає про наші плани?
— Він знає про все,— відповів Раморні й, виглянувши з вікна, покликав Двайнінга, що ждав у човні.
Крадучись і ступаючи так, ніби по тонкій кризі, аптекар ввійшов до альтанки, опустив очі й, весь зіщулившись у святобливому страху, став перед принцом Шотландським.