Поки за столом пили та їли, христослави, або міські менестрелі, грали й співали, а в перервах між музикою один із них вельми захоплено продекламував довгу баладу про битву біля Чорного яру, в якій сер Вільям Уоллес та його грізний товариш, капітан Томас Лонгевіль, зійшлися з англійським генералом Сьюардом. Цю баладу добре знали всі гості, але вони були терплячіші від своїх нащадків і слухали з таким захватом, ніби чули історію вперше. Місцями в ній, звичайно, звучала гучна хвала предкові рицаря Кінфонса та інших перських родів, і тоді присутні перебивали менестреля захопленими вигуками, ревно підливаючи один одному в чари й пропонуючи випити за героїв, що боролися пліч-о-пліч з великим сином Шотландії. Знов і знов пили за здоров'я Генрі Вінда, і провост оголосив усім, що члени магістрату вже радилися про те, як краще відзначити героя — особливим привілеєм чи почесною нагородою, аби засвідчити, як високо пертці ставлять його відважний подвиг.
— Нічого мені не треба, ваша вельможносте,— відповів Сміт, як завжди, відверто і грубувато.— Ще підуть балачки, ніби в Перті хоробрість — якась дивовижа, коли вже в нас нагороджують чоловіка за те, що він вийшов битися на захист нещасної вдови. А я певен, що в нашому славному місті знайшовся б не один десяток відважних городян, які б упоралися з сьогоднішньою роботою не згірш, а то й краще від мене. Бо, сказати правду, мені слід було б розсадити на тому чолов'язі шолом, як глиняний горщик,— о, і я б його таки розсадив, коли б то не був один із шоломів, що їх я сам-таки й загартував для сера Джона Раморні. Та коли вже славний Перт так шанує мою службу, то мені не треба було б кращої винагороди, аби тільки з громадської казни виділили хоч якусь допомогу вдові Магдалені та її нещасним сиротам.
— Це зробити не важко,— промовив сер Патрік Чартеріс.— Але наше славне місто не таке бідне, щоб не сплатити Генрі Віндові свій борг. У цьому ділі кожен із нас кращий суддя, ніж сам Генрі, засліплений зайвою делікатністю, яку люди називають скромністю... А якщо місто для цього справді надто бідне, то про-вост докладе, скільки треба, з власної кишені. Золоті ангелята Червоного Розбійника розлетілися ще не всі!
Знов пішли по колу кубки, звані вже "чашею вдовиної розради", а потім гості ще раз випили за світлу пам'ять забитого Олівера, так відважно нині відомщеного. Одне слово, учта вдалася на славу, і всі казали, що для повної радості за столом бракує 'тільки самого шапкаря, смерть якого послужила приводом для цього бенкету і який любив розважити таке товариство міцним жартом.
— Якби зараз він опинився за столом,— сухо зауважив бальї Крейгдаллі,— то, напевне, приписав би сьогоднішню перемогу собі й запевняв би, що сам відомстив за своє вбивство.
Розходилися, коли вже вдарили вечірні дзвони, і найстатеч-ніші чоловіки пішли до церкви на вечірню' молитву, де вони з напівзаплющеними очима й почервонілими обличчями утворили найблагочестивішу й цайзразковішу отару великопісної пастви. Інші поспішили по домівках, щоб у сімейному колі з ясіма подробицями розповісти про бій та учту. Але були, звісно, й такі,' що вибрали дозволені втіхи таверни, двері якої великий піст не держав так суворо на замку, як того вимагали приписи церкви. Ну, а Генрі, розігрітий добрим вином та похвалами городян, повернувся до Вінда і впав у постіль, щоб побачити ві сні своє безхмарне щастя з Катаріною Главер.
Ми вже згадували про те, що після поєдинку глядачі поділилися на два гурти. І коли перший, менший числом, зате поважніший, рушив веселою процесією за переможцем, то другий, куди більший,— складався він з простолюду,— посунув за переможеним і засудженим Бонтроном, якого повели в інший бік і зовсім на інше діло. Хтозна, що дужче приваблює стовпище цікавих за інших обставин — дім скорботи чи дім утіх, і хай там що про це кажуть, а можна не сумніватися, котрий із них принадить більше роззяв, коли їм запропонують вибір: бути свідком нещастя, яке їх не обходить, чи веселощів, у яких вони не беруть участі. Відповідно й будку, що в ній убивцю повезли на страту, проводжала куди більша юрба жителів Перта.
Поруч з Бонтроном у будку сів чернець, і вбивця без вагань, ніби сповідаючись, повторив йому ту саму брехню, яку вже сказав на арені: немовби засідку, що в неї потрапив бідолаха шапкар, було влаштовано з наказу герцога Ротсейського. Цю брехню Бонтрон незворушно й безсоромно кидав і в юрбу, запевняючи тих, хто йшов ближче до повоза, що заробив собі смерть, виконуючи примху герцога Ротсейського. Бонтрон довго, похмуцо й уперто товкмачив те саме, мов завчений урок; так брехун по кілька разів повторює свою вигадку, намагаючись переконати слухачів у її правдивості, хоч у душі й сам у неї не вірить. Та ось Бонтрон підвів очі від натовпу й побачив удалині, на видноколі, чорний кістяк шибениці, добрих футів сорок заввишки, з драбиною та фатальним мотузком. І тоді вбивця раптом замовк, і чернець побачив, як він затремтів усім тілом.
— Утішся, сину мій,— промовив добрий чернець,— ти сказав правду й одержав відпущення. Якщо твоє каяття щире, Всевишній прийме його. І хоч серце в тебе жорстоке, а руки заюшені кров'ю, наші молитви, як настане час, визволять тебе з пекельних вогнів чистилища.
Ці слова скоріше поглибили ніж розвіяли страх злочинця, чию душу вже точив сумнів: ану ж із того, що йому наобіцяли нічого не вийде і від смерті його не врятують? Бентежила Бонтрона й думка про те, чи справді комусь вигідно клопотатися про його долю. Бо він добре знав свого господаря і був певний, що той спокійнр пожертвує людиною, якщо вона колись може виявитися проти нього небезпечним свідком.
Так чи так, а доля його вирішена, і від неї не втекти. Юрба поволі сунула до страшного "дерева" — так називали шибеницю,— поставленого на високому березі річки за півмилі від міських мурів. Це місце вибрали так, щоб тіло нещасного, віддане крукам, було видно здалеку й з усіх боків. Тут сповідальник передав Бонтрона в руки катові, що допоміг убивці зійти на драбину і, як здалося глядачам, виконав страту за всіма приписами закону. Хвилину Бонтрон ще наче боровся за життя, та скоро затих і повис мертвий. Кат постояв ще з півгодини на чатах, немовби очікуючи, доки в повішеному згасне остання іскра життя, а тоді оголосив любителям таких видовищ, що ланцюги, якими тіло мають прикувати надовго до шибениці, не готові, а тому труп буде випатрано й знов повішено для загального огляду аж другого дня на світанку.-