Перстень

Сторінка 9 з 21

Врублевська Валерія

— Мі-клон! Візьми ме-пее.

Мікрон терпляче тлумачив, що не буде діла.

Малий наче не чув тих переконливих Мікроиових пояснень і канючив.

— Мік-ло-он! Візьми! Раптом Мікрон відчув на

собі чийсь погляд, озирнувся і зустрівся очима з Петром. Той сидів на колоді і чиркав патичком по піску. Здавалося, він зовсім не цікавиться усім, що тут діється.

— Передай хлопцям — пильність! — штовхнув Мікрон ліктем Степана, кивнувши в бік Петра.

Василь саме підходив до причалу з пакунком. Він побачив Петра вже тоді, коли звернути, обійти було б боягузтвом. І з незалежним виглядом простував до колоди, де сидів Петро. Той теж не хотів заводиться на очах всієї дітвори. Та коли Василь, задерши голову, проходив повз нього, якась невідома сила ніби під'юдяшла Петра, і він перечепив Василя. Той заорав носом у пісок, пакунок впав, а довкола сійнулася гречка.

Враз усі вмовкли.

Василько поволі підводився, Петро теж схопився на ноги. До них бігли хлопці.

Василько, набравши жменю піску з гречкою, наближався до Петра.

— Облиш! — гукнув Роман.— Бити його не треба. Не час.

— Шмаркачі, це ви мене поб'єте?

— Якщо ти не визбираєш крупу...— не витримав навіть Роман.

— То тебе кури не визбирають,—козирився Стьопа.

— Тітус,— гукнув Роман,— стережи!

Пес, який проводжав Романка чи то в школу, чи на річку, як завжди, стояв біля нього. Він загарчав і вишкірився на Петра. Хлопці відійшли. Думка у Петра працювала чітко і ясно, як завжди буває в скрутному становищі. Як відчепитись від собаки? Побігти — наздожене. Йти повільно — не поможе...

Зненацька Петро зробив кілька стрибків і шубовснув у річку. Це була необачність, бо за кілька хвилин Тітус тягнув його на берег мокрого, жалюгідного і смішного. Приниження, ганьба, сміх на все село...

Стрибаючи на одній нозі, щоб вилилась вода з вуха, Петро шукав виходу. Злість, сором скували його і, вже ні на що незважаючи, вій побіг від берега. Тітус кинувся за ним, ухопив за холошу, Петро рвонувся,

і в зуба* собаки лишився добрий шмат. Петро, втративши рештки самолюбства, подряпався на дерево. Єдине, котре трапилось тут близько.

Смі,, сміх, сміх лунав над річкою. Рисці, яка стояла оддалік, було соромно і за Петра, і за товаришів. Але коли вона побачила, як пригортає Петро дерево і тулиться до стовбура, і сама не стрималася.

Петро опам'ятався. Смійтесь, смійтесь, я перечекаю. Маю час!

Він угніздився на гілляці, і раптом, ніби падаючи, завис униз головою.

— Сиди, голубе,— лагідно відповів Роман.— Сиди, красеню, до вечора.

Дітвора аж вищала в захваті. А Василь розходився. Вій театрально звернувся до Мікрона.

— Друже мій Пильне Око, чи не міг би ти зняти з дерева оту гаву?

Але Роман угамував його — роботи ще чимало.

В човни перенесли намети, пакунки з харчами. Не останнє місце займали вудки, ложки, казанки. Та ось вже все складено, і збуджені мандрівники посідали в човни. І тільки відпливши кілька метрів, Роман одізвав Тітуса і звелів йому забиратись додому.

До побачення, Вигадко! День добрий, таємничий острове Гілея!

* * *

Човни з шерхотом тикались носами в пісок, меткіші прожогом вискакували на берег. Дрібний зерняс-тий пісочок, митий-перемитий хвилями, рипів під ногами, мов сніг. І був той сніг теплий, ласкавий, хотілось на ньому стрибати, ґедзкатись, борюкатись.

Роман швидко припинив цю веремію. Повитягали вище човни і подалися через зарості верболозу до гайочка на вершині пагорка. Дійшли і стали. Круги іі схил там падав урвищем, котре глибоким проваллям ділило острів навпіл. Від підніжжя стелилась долина, вся в буянні різнотрав'я. Дика конюшина, море ромашок, жовті плями молочаєвих заростей. Сіно з такої трави не аж яке добре, проте скошують її що літа. Десь поруч внизу булькотів невеличкий струмочок, падав у видовбану ковбаньку, оброслу навкруги густою соковитою осокою, а далі свіжою зеленню кропиви. Дно ковбані вистилали різнокаліберні камінці, виднівся між ними тугий пісочок, вода чисто і прозоро вабила тамувати спрагу.

— Пахне антонівкою,— ні з того ні з сього промовив Роман.

— Еге ж,— додав Мікрон,— наче її тільки почали пекти.

— Зовсім ні. Пахне кропивою,— заперечив Стьопа.— Коли її шаткують сікачем.

— Нічого собі амплітуда. Від яблук до кропиви,— підсумував Мікрон.

Поки хлопці виносили з човнів рюкзаки, торбинки, туго оперезані шворками ковдри, Мікрон оглядав острів, прикидав, де розташуватися, знайти затишну місцину. Довгий літній день, здавалося, плинув на острові швидше, ніж у Вигадці. Тут не барися, роби все, що треба, одразу, бо незчуєшся, як і смеркне, і будеш порпатися в темряві, намацуючи, куди поклав сокиру чи кілочок.

А може, не тільки Риску приворожувала Гілея? Знає ж Мікрон, що діло не стоїть, а не може відірвати погляду від краєвиду, не годен струснути з себе захоплення. Цього літа хлопець приплив на острів уперше і хотілося кинути все, побігти до старого русла, вилізти на найвищого горба, де колись стояла сторожова вежа. Він уже хотів сказати про це Романові, але той випередив його.

— Розіпнемо намети і цілий день на розвідку. Згода?

Патякати пусте пе мали часу. Василько тесав кілочки для наметів. Стьопа потягнувся до невеличкого

зеленого моріжка, схожого на неглибоку тарілочку, — наскубти трави, висушити сіна для постелі.

Опівдні, випроставши натруджені спини, з гордістю дивились на свій табір. Різноколірні намети, наче величезні квіти, набухли край галявини. Натішившись дніпровою купіллю, хлопці посунули в глиб острова.

В бік Вигадки острів стримів високим, наче стесаним урвищем, вкритим хащами лози. Вгорі плоска рівнина тягнулася майже до половини острова і знову круто падала вниз, а далі суходіл розстилався розкішиим лугом, кінчаючись вузькою смужкою діброви над самою водою.

Якщо отак і стояти б обличчям до села, то з лівої руки видніється південна частина острова — низина, буйно закущавлена, поросла високою травою. Згори здається, паче хтось розстелив тут пухкий зеленавий килимок. А на ньому розсипав блискучі скалки-озер-ця. Праворуч, з півночі, погляд перепиняла протока, котра утворювала справжній тобі каньйон — за нею стриміла висока скеля.

Протока (а може, старе русло?) висихала влітку,