Романова хата теж потопає у вишневій зелені, тільки ледь біліє з-поміж гілля комин. Вже мати так порається коло вишень,— намащує білою глиною тоненькі стовбури, перев'язує ганчіркою покалічені вітром віти, спалює сухе листя,— що їхній вишнячок увіходить у весну, наче аж сміється. І вишні у матері— на все село. Великі, добірні, переповнені пахучим солодким соком. Навіть Мікрон, йдучи оце стеж-
кою за Василем і Степаном, не втримавсь, підскочив і зірвав дві ягідки, котрі зрослись, мов сережки. Хотів покласти до рота, передумав і повісив за вухо.
— Тихо,— просичав Степан,— зачекайте!
На плескуватому солом'яному даху комори лежав Романко, ухнюпившись у книжку. Він міцний і засмаглий, мов аж прокіптявленпй, тільки руде волосся жаром пашить на голові.
Раптом книжка піднялась і тицьнулась прямо в ніс. Не встиг вій укласти її иа місце, як кипжка вдруге підстрибнула. Потім щось боляче кольнуло в ногу. Він хутко зіслизиув на землю і зазирнув у хлів. Мікрон і Василь ретельно шпигали патиками солом'яну покрівлю.
Роман підкрався, і вмить Мікрон п'ятами майнув, хапаючись за підлогу.
— Самбо! — гукнув Роман, як бойовий поклик, і вже Степан летів у куток, падаючи прямо на зозулясту квочку, що тихенько сиділа собі па гнізді. Курка зчинила страшенний гвалт і як павіжена кинулась на Степана. Хлопці втямили, що Романова мати не подарує цього шарварку, і щезли через хворостяну стіну хліва, в якій була замаскована велика діра. Трохи полежали в городі, відхекувались та шки-лювали з Степана, з того двобою його з квочкою.
Повертатись до Романового хлівця не було сенсу, як такого вже паброїли. Тому домовились зібратись увечері біля старого млина на генеральну раду про від'їзд на острів. А зараз по домівках. Кожному треба щось помогти батькам, які ось-ось повернуться з роботи.
* * #
Ніхто не відає, як нелегко живеться Рисці на світі. Яка вона щира і вразлива, як у кожен вчинок вкладає часточку свого маленького, доброго серця. І коли трапляється невдача, вона надовго отруює Рисчине життя, бо охоплює її якийсь неспокій. Здавалось би, зовсім незначна сутичка з братом вкрай зіпсувала дівчині настрій.
Риска впевнена, що Василько її обманює. Дівчинка теж знала оповідки про острів Гілею. Та коли інші її однолітки все те сприймали так само, як і казки про нечисту силу чи зачарованих красунь, швидко втрачали інтерес до них, Риска насправжки вірила в таємницю Гілеї. І не тільки вірила. Ладна була зробити що завгодно, аби справдились її передчуття: Гі-лея — острів не простий, особливий.
То чи ж дивно, що тепер вона ні про що інше не могла думати, коли хлопці збираються на острів. їй було ясно, як божий день, що вони шукатимуть скарб.
Чого б інакше так поривались туди і так тасуні вчились? Тут потрібні дії, та й рішучі. А на інші Риска н нездатна.
Дівчинка простувала стежкою між городами до хати своєї найближчої подруги, теж Лариси, котру всі кликали Крапкою.
Біля ґанку лежала величезна сіра вівчарка, на ймення Тітус. Якщо йти до хати від воріт, ланцюг не дістає до ґанку, але Риска, поткнувшись із городу, вже не мала можливості для відступу. Пес її помітив.
Тітус чомусь взагалі це визнавав Рисчипої стрімкої ходи і, мабуть, тільки через те вони не стали приятелями. Оце й зараз, зіткнувшись віч-на-віч, вони не дуже приязно дивляться одне на одного. Тітус кладе голову на лапи і примружує очі. Риска розуміє, що то підступна хитрість, обережними кроками посувається вздовж стіни і солоденьким голосом умовляє собаку:
— Ти, Тітусе, хороший пес. Розумний. Всі тебе дуже люблять.
Тітус скоса стежить за дівчиною, його спантеличує ласкава Рисчина мова. Риска вловила це послаблення пильності. Ось їй зовсім мало лишилося до безпечної зони. Вона напружилась, зробила рішучий кидок уперед — і простяглась на землі за кілька кроків од пса, — не помітила дрючка, перечепилась.
На хвилину їй здалося, що все завмерло, стихли всі звуки. Першим отямилося серце. Риска широко відкритими очима дивилась на Тітуса. Пес, гримаючи ланцюгом, поволі зводився на ноги. Він не поспі-іиам.
Риска й сама незчулася, як опинилася на лавці біля криниці. Тепер уже можна було порахуватися з Тітусом без дипломатії.
Ти дурний! У тебе самі кістки в голові. Навіщо ти мене перелякав?
Тітус з образою і жилец загавкав. І відразу ж з ґанку скотилася, наче коржик, в коротеньких шортах з білим обручем у кучерявому волоссі Крапка.
— Ти звідки взялася? — сплеснула вона руками, уздрівнїм забруднений сарафан подруги.
— Це все твій Тітус,— сердито виказала їй Риска, обтрушуючись.
— Бо ти його нервуєш.
— От і справді, нема кого мені нервувати,— і дівчатка дружпо розсміялися.— Крапочко,— почала Риска,— допоможи мені.
— Щось трапилося?! —аж загорілась Крапка.
— Мені будь-що треба потрапити на острів.
— Навіщо? — розчаровано стенула плечима Крапка.— Не бачила, як трави збирають?
— Я тобі скажу велику таємницю. Ніяких трав! Вони шукають скарб!
— Ой леле! — скрикнула Крапка.— І знайдуть?
— Можуть знайти. Якщо навіть не знайдуть, то й це ж цікаво. Натраплять на щось інше, можуть бути якісь пригоди,— розтлумачувала Риска. Крапку це не влаштовувало.
— Пригоди тоді цікаві, коли трапляються з іншими,— проголосила вона. І додала: —Або в кіно.
Риска хотіла сказати подрузі щось уїдливе, але стрималась.
— Увечері вони збираються чомусь біля вітряка. Я повинна теж бути там, але мені страшно вночі самій.
— Чому самій? Вони ж там будуть.
— Самій,— з притиском повторила Риска.
Ні, ні! — замахала руками Крапка.— Тебе... нас постежать. Вони знають, що ти нахвалялась.
— От що! Вважай, нічого я тобі не говорила. Сама піду.
Рисочко,— залементувала Крапка, заступаючи дорогу, ковтаючи слова,— не сердься на мене. Ти сміліша, тобі так подобаються усякі там скарби, пригоди. А я люблю сидіти вдома. Але... але я твоя подруга. Я піду з тобою!
Ах, як їй сподобалась така самопожертва! Якою вона сама собі здалася вірною і відданою! Майже як у книжці, котру недавно читала. їй вже зараз кортіло розказати все своїй двоюрідній сестрі, а та напевно буде захоплюватись: "Ти справжня подруга, Ларисо!"
Двоюрідна сестра Крапки жила в Києві. Цього літа вона вперше приїхала до Вигадки, а восени тітка мала забрати Крапку до міста.