І заховали вони все те, закопали на острові дніпровому. Ніхто не знав, де саме, а козаки, котрим товариство довірило сховати скарби, полягли в битвах. Та не таке життя було в запорожців, щоб довго побиватись за тими скарбами. Війни та повстання, дихнути пани не давали.
А серед людей ні-ні, та й піде поговір. Мовляв, на нашій же таки, вигадській, Гілеї закопано козацький скарб. За кріпацтва побували декотрі на острові, та, кажуть, хто з копачів на острів запливав, не вертався звідти. І почалась говірка, буцім Гілея зачарована і скарб зачарований, і хто не знає тих чарів, все * дно не викопає скарбу.
Дід підкинув хмизу.
— Жив собі колись у Вигадці козак Котепко, либонь, від того Кота прозвали, котрий село наше заснував. Дивної вдачі був чоловік. Високий, дебелий, а волосся біле, наче піна на цебрі зі свіжим молоком. За день більше десяти слів не скаже. Шанували його, бо вірна людина.
Аж якось прийшли в село польські жовніри з полковником. Ну, люди думають, знову на постій, знову лиха в кожній хаті буде. А вони, значить, недурно сюди заїхали. Почули про скарби на Гілеї, та хтось-таки їм набалакав, що отой Котенко і знає, де воно все поховане.
Ніби й байдуже Котепкові до тих жовнірів. А таки вночі зразу ж вирядив свою єдиную доньку на хутір до діда. Повертається він оце з хутора, вже й сіріти почало. Біля села злазить з коня, пустив попаски на вигоні, а сам попід тинами додому. Аж гульк — біля клуні двоє гомонять щось.
Котенко, не будь дурний, прислухався.
— Ваша мость, пане полковнику,— чує голос.— Котенка треба вбити. Він нічого не скаже, а козаків накличе.
— Замовкни, нензо, краще слідкуй за ним. Може, себе викаже.
Розібрав тоді Котенко, що один — польський полковник, а хто з ним — не впізнає. Чув такий голос, а чий він, не вгадує.
Пішли ті двоє, а він все лежить у дворі. Аж тут скрипнули двері в клуні і виходить з неї ще хтось, та так швидко зник, годі було й розгледіти.
— Не один я слухав,— перехрестився Котенко.— Та чи добра людина, чи зла в клуні стояла?
# #
Від самого ранку музика та пісні чулися з Ко-тенкового дворища. Багацько їжі і питва стояло, хоч не було за столами друзів у старого козака. Та не видко стізаху в його очах. Помічає він, нахилив полковник свою червону пику до сусіда і щось сказав. Той за ворота. Чує — зацокотіли копита. І старий здогадався, куди поїхав вершник.
— А гей-но сюди! — гукнув йому полковник.— Ти догодив мені твоїм вином і твоїм хлібом. То, може, й дочка твоя ие така вже й хлопка і сподобається уродзоному шляхтичеві? Га? Кажуть, ти сховав її десь?
— Немає в мене доньки,— дивиться у вічі ляхові старий козак.—Померла. А що подобається натне частування, так раді гостям.
— Ох-ха-ха-ха,— зареготав полковник.— Ти, хлопе, чув, щоб лев ходив на гостину до зайця, а мостивий пан — до бидла?
— І те правда,— відказує Котенко,— не має чим заєць пригощати лева, а хлоп — пана. Та чув я, що ваша милість задоволена моїм хлібом-сіллю. То, може, лев не у зайця був або ж той лев — не лев?
Всі так і вклякли. А посіпаки — до Котенка і вже б стяли йому голову. Полковник махнув рукою — не руште!
Він витяг шаблю та йде до хазяїна. Так його заїла мова Котенка, забув і про скарб. Коли, звідки не візьмись, ступив до ляха молодий козарлюга. Стрункий, у багатій одежі, а в руках нагайка. Заступив Котенка. Лях і його рубонув би, так той підняв нагайку, а на пуя^алні засяяло, заіскрилося коштовне каміння. Таке то було сяйво, що лях враз став тихий та тверезий.
— Може, пан назве себе?
— Я вояк.
— Це потребує доказів,— ґречно мовив шляхтич.
— Згода. І я відрекомендуюсь пайові як вояк. Відрубаю кінчик вуха на повнім скаку, ось,— козак спокійно оглядав обличчя за обличчям і нарешті зупинив погляд на вигадському човняреві,— цьому чоловікові.
— А... а... а чого у мене? —пополотнів човняр. Та полковник хотів показати, що він таки пан і
вміє тримати слово гонору:
— Мовчи, бидло!
І всі вийшли з хати. Почув Котенко голос човняра і одразу вгадав. То він балакав з ляхом удосвіта біля клуні. І ще подумав, як раптом потонули човни в той день, коли козаки збиралися переправлятися па острів. Ясно — зрадник.
Повалили всі в степ. Поставили жовніри човняра, розступилися туди-сюди, а козака немає. Коли ж чується стукіт копит.
На білону, наче викупаному в молоці, коні мчить вітром топ лицар. Рукави жупана, як то в козаків водилося, зав'язані за спінюю. Коли дивитися здаля, летить вершник, мов птиця, рукави вітер розстилає крильми. Майнув він перед усіма, скрикнув зрадник
9 В. ВруПлепсі.іиі
12!)
і вхопився за вухо, а козака як і не було. Кинулись до човняра — лежить, не ворухнеться.
— Що з ним? — ще не втямив полковник. Нагнулись, серце слухають.
— Мертвий,— кажуть.
— Від подряпаного вуха? — скопи лив губу шляхтич.
— Од страху.
* * *
Яскравим полум'ям спалахнуло і кинулось до неба вогнище, а дід Микита підкидав і підкидав хмиз. Вій аж помолодшав. Хлопцям здавалося, що дід Микита бачив усе те на власні очі. Але казка не має свідків, бо тоді вона стане правдою.
— По вечері,— продовжував старий рибалка,— ніч наступала темна, мов яма...
Хлопці незчулися, як їх захопила дідова оповідка, і вже уявляли собі ту ніч, що наче сліпа баба шкутильгала, чіпляючись за хати, дерева, обриваючи шматки своєї чорної плахти, а вони непроглядним мороком нависали над землею. А рвучкий вітер лопотів поміж хатами, з хряскотом ламав гілля в лісі, і холод важко лягав на слабке зів'яле листя, на трави, тиснув їх до землі.
— Виїхало з лісу,— лунав дідів голос,— троє. Один тримав щось перекинуте через сідло і загорнуте в білий сувій. Ніхто не побачив і не почув, як навздогін їм мчав ще один вершник. Його білий кінь аж стелився над землею і швидко дістав утікачів. Як змія, засичав аркан, і один з трьох полетів шкереберть з сідла. Вже й другий упав під копита, мов сонях.
А передній, з білим сувоєм через сідло, мчав скільки духу. Вершник на білому коні не поспішав до нього. Отак гнали вони довго. А як блиснув місяць з-поміж хмар, засіяв у руці заднього вершника малепький срібний лук. Блиснула попереду підкова, і враз у ногу коня вп'ялася маленька стріла. Закульгав кінь, зупинився і поволі сів на траву. Його вершник чимдуж тікав до села. Козак з білого коня скочив легко на землю, розгорнув серпанок сувою. В срібному місячному світі побачив він дивовижної краси дівоче обличчя. Це була Котенкова донька.