Степан, клеиучи і Крапку, і всіх дівчисьок на світі, чвалав додому. І доручення, дане йому Романом, вже не здавалось таким важливим, щоб його ото було відправляти з острова. Мовляв, розвідай, що там чутно в селі, чи не збирається хто з дорослих приїхати на острів. Розкажи, що все гаразд, заспокой, щоб не турбувалися і не їхали. І привези вишень. А що він вдіє, коли хтось з близьких надумав провідати їх? Знову скажуть — не справився.
Незабаром Стьопа обійшов домівки усіх друзів і попрямував до Романової.
Обережно розсунув порохняві дошки паркану, щоб Тітус не почув, і побачив Крапку. Вона стояла перед своєю міською родичкою, і обоє роздивлялися білу-білісіньку кофтину з мереживом на манжетах і біля комірця, яка була надягнута па Крапці. І кофтина, і Крапка й справді були красивими. Степан важко зітхнув і опустив дошки. Він не хотів ще раз зустрітись сьогодні з Крапкою.
Треба ж було цьому прншелепкуватому дівчиську забагати його п'ятірок. Як трієчник, то вже й дружити не можна? Чи як?
Отак гірко міркував Стьопа, аж доки пе дійшов до свого садочка, знічев'я зірвав вишию, посмоктав. Помітив, що де-не-де достиг аґрус, і поліз під тин у зарості, відшукуючи смачні ягідки. Його погляд упав на сусіднє дворище.
Там стояв у трусах Петро, його сусіда-недруг, і приміряв блакитний старовинний жупан. Одяг і почав оглядати себе в невелике люстерко, припасоване на стовбурі груші.
Степан обережно порачкував од тину. Бракувало йому ще наразитпся й на того дурисвіта. Але що це всі заходились чепуритись? Мо' самодіяльність сьогодні в клубі? Та нехай їм грець, хай бавляться, а Стьопі, далебі, вже зовсім ніколи.
Полум'я кидає грайливі відблиски на похмурі обличчя хлопців. Найближче до багаття сидить загорнута в ковдру Риска. Вже все перебалакано, всі встигли обуритись із пригоди і порадіти щасливому її кінцеві. Більш за всіх лютував Василько. Він ще й досі ие охолов.
— Якби я знав, що це ти, я б тебе не рятував,— цідить він до сестри.
— А мене витягнув Роман, а не тн,— спокійно і зухвало чується з отвору ковдри.
Це таки правда. Коли вони почулп відчайдушний Рисчип крик, всі кинулись у воду. Лише Роман
зіштовхнув човна і, випереджаючи плавців, щосили гнав до людини, яка тонула. Він першим опинився біля змореної Риски.
— Діло наше кепське,— розмірковує Роман.— Човен зник. Риска зникла. Стьопа такий ґвалт зніме по селу, що ось-ось тут ціла флотилія висадиться.
Мікрон заклопотано помішує щось в казанку — він сьогодні кухарює. На ньому мамин фартушок, уже в чорних плямах сажі.
Вечеря готова. Василь встає і розмахує рукою, в якій повинен бути капелюх з пір'ям, виставляє вперед ногу, звертається до сестри:
— Мадам, ласкаво просимо!
А потім, допомагаючи Рисці підкотитись ближче до казанка, шепоче:
— Ти подумала про матір? Вона навіть не знає, де ти!
— Знає. Я сказала, що ти погодився взяти мене на острів.
Василькові дух перехопило.
— Ще й брехуха!
— Чому? Я й справді з тобою иа острові.
Риска зиркнула з ковдри своїми чорними, чистими і правдивими очима просто у вічі братові.
— Що ж у тебе все-таки трапилось з човном? — добивається Василь. Досі перехресний допит на цю тему не дав наслідків. Риска мовчала. Промовчала й зараз.
— Так що? — Василь стиснув її руку.
,— Нічого,— випростуючи пальці, відповіла сестра.
Роман, вчувши розмову, теж робить ще одну спробу допитатись нарешті.
— Ми знаємо, що ти добре вправляєшся з човном. Значить, щось трапилось. Нам треба знати. Не будь безприициповою. Май мужність говорити правду.
Розрахунок Романа вірний. Риску й справді до глибини душі ображають такі звинувачення.
— А ти... а ви принципові? Хочете самі знайти скарби? Я за вами не бігаю. Я сама шукатиму. Я все знаю не гірше за вас. Ночуватиму в лісі. Мені вашого нічого не треба.
Гай-гай! Вони таки погано знають Риску. Щойно всім здавалося, що Риска так перед ними завинила! А тепер самі почувають перед нею якусь провину. Яку, не знають, але кожному чомусь ніяково.
— Заспокойся, Риско,— говорить Мікрон.—Роман пе хотів тебе образити. Просто ти я* розумієш, човен не міг сам затонути...
— Я не знаю... але в човні з'явилася дірка,— безпомічно розвела руками Риска.
Коли Риска пішла, хлопці почали розкладати для просушки зібрані трави.
— А що як на острові дійсно закопаний скарб? — перервав роботу Мікрон.
— Звідси, мабуть, не тільки скарб викопали, а й землю, в котрій він лежав,— роздратовано кидав Василь, обережно розпушуючи корінці.
— Можливо,— витираючи лоба, глянув у його бік Роман.— Але партизанських документів немає і досі в жодному музеї. Значить, їх ніхто не знайшов.
— Ідеї, музеї,— бурмотів Василь.
— Ти, якщо трохи розсердишся, говоритимеш тільки в риму,— не проминув нагоди Роман.
— Мені не шкода рим. Тільки схоже, що шукати скарби тепер все одно, що й хатину, на якій сидів Івасик-Телесик.
Перніі дні на острові промайнули швидко, приємно і небуденно. Хлопці прокидались, займалися зарядкою, снідали і сумлінно брались до праці. Розходилися по острову в пошуках потрібних, рослин і до полудня поверталися з пахучими оберемками різнотрав'я. Скупавшись, обідали, відпочивали, а потім сідали, сортували, що понаносили. Нема коли й угору глянути, як нарікав Стьопа.
І все ж чогось їм бракувало. В їх яштті мов нічого й не змінилося. До проводирства Ромаиового давно звикли і від того, що нарекли його кошовим, він не став іншим.
Намети? Смачний куліш? Принади отакого кочового життя? Це було і раніше в туристських походах. Найбільше чекали хлопці задоволення од того, що заведуть собі запорозькі порядки, наслідуватимуть козацькі звичаї. Лаштуючись на острів, жадали чогось незнаного і незвіданого.
Але в мріях це видалось принаднішим, аніж у дійсності.
Вистругали собі дерев'яні щаблі, кілька раз сходилися в герцях. Роман однаково всіх перемагав, хоч гуртом таки заганяли його у воду. А потім хтось уперіщив Стьопу по пальцю. Стьопа йойкав цілий день, відмовився кашоварити і збирати трави і носив догори свій палець з посинілим нігтем, мов закликаючи всіх до уваги перед тим, як має щось сказати дуже повчальне. Василь порівнював той палець з булавою і, підморгуючи хлопцям, пропонував переобрати кошовим Стьопу.