Я була старша від своїх подруг і тому наважилася відповісти.
— Якщо тітка відпустить, буду ходити,— сказала я.
— Та чом же не відпустить,— пустить, звичайно. А як тебе звати?
— Алтинай,— відповіла я, прикриваючи долонею коліно, що виднілося крізь дірку на подолі.
— Алтинай — гарне ім'я.— Він усміхнувся якось так лагідно, що на серці потепліло.— Ти чия будеш?
Я промовчала: не любила, коли мене жаліли.
— Сирота вона, у дядька живе,— підказали подруги.
— Так от, Алтинай,— знову усміхнувся до мене Дюйшен,— ти й інших дітей веди до школи. Гаразд? І ви, дівчатка, приходьте.
— Гаразд, дядечку.
— Мене вчителем звіть. А хочете подивитися школу? Заходьте, не бійтеся.
— Ні, ми підемо, нам треба додому,— засоромилися ми.
— Ну, добре, біжіть додому. Подивитеся потім, коли прийдете вчитись. А я ще разок сходжу по курай, поки не стемніло.
Прихопивши вірьовку й серп, Дюйшен пішов у поле. Ми теж підвелися, скинули на спини мішки і подріботіли до аїлу. Раптом у мене зринула несподівана думка.
— Стривайте, дівчатка,— гукнула я до своїх подруг.— Давайте висиплемо кізяки в школі, все ж більше палива на зиму буде.
— А додому прийдемо з порожніми руками? Ач яка ти розумна!
— Та ми вернемося й назбираємо ще!
— Ні, вже пізно буде, дома лаятимуть.
І, вже не чекаючи мене, дівчатка заквапилися додому.
Досі не можу зрозуміти, що примусило мене того дня зважитися на таке діло. Чи то образилася я на подруг за те, що не послухалися мене, і тому вирішила настояти на своєму, чи через те, що змалку моя воля, мої бажання були заховані під гриманням та потиличниками грубих людей, але мені раптом захотілося хоч чимось віддячити незнайомій, по суті, людині за її усмішку, від якої потепліло на серці, за невелике довір'я цього чоловіка до мене, за його кілька щирих слів. І я добре знаю, я переконана в тому, що справжня доля моя, все моє життя з усіма його радощами й муками почалося саме того дня, з того самого мішка кізяку. Я кажу так, бо саме того дня я вперше за все своє життя, не задумуючись, не боячися кари, вирішила й зробила те, що визнала за потрібне. Коли подружки покинули мене, я бігом вернулася до Дюйшенової школи, спорожнила мішок перед дверима і зараз же кинулася щодуху по лощовинах і балках передгір'я збирати кізяк.
Я бігла, не думаючи куди, наче від надміру сили, і серце моє билося в грудях так радісно, нібито я зробила величезний подвиг. І сонце мовби знало, чого я така щаслива. Так, я вірю, що воно знало, чому я так легко й вільно біжу. Бо я зробила маленьку добру справу.
Сонце вже хилилося до горбів, але воно, здавалось мені, гая-т лося, не заходило, воно хотіло надивитися на мене. Воно прикрашало мені дорогу: померхла осіння земля стелилася під ногами в багряних рожевих і лілових барвах. Мигтючим полум'ям проносилася обабіч волоть сухих чийняків. Сонце палало вогнем на' посріблених ґудзиках мого аж рябого від латок бешмета. А я все бігла вперед і в думці дуже раділа, звертаючись до землі, до неба і вітру: "Дивіться на мене] Дивіться, яка я горда! Я вчіь тимуся, я піду до школи і поведу за собою інших!.."
Не знаю, чи довго я так бігла, але потім враз опам'яталася: треба ж збирати кізяк. І от дивина яка: ціле літо тут бродило стільки худоби і стільки тут кізяка було завжди на кожному кроці, а зараз його немов земля проковтнула. А може, я просто не шукала? Я перебігала з місця на місце і чим далі, тим рідше знаходила кізяк. Тоді я подумала, що не встигну завидна набрати повний мішок, і злякалася, і заметалась по кущах чию, заквапилася. Набрала так-сяк півмішка. Тим часом сонце зайшло, заграва погасла, і в лощовинах почало швидко сутеніти.
Ніколи ще не залишалася я сама в полі такої пізньої пори. Над безлюдними, безмовними горбами нависло чорне крило ночі. Не тямлячи себе від страху, я перекинула мішок за плече і кинулася бігти до аїлу. Мені було моторошно, можливо, я навіть закричала б, заплакала, та мене стримувала від цього, як не дивно, несвідома думка про те, що сказав би вчитель Дюйшен, якби побачив мене такою безпорадною. І я кріпилася, забороняючи собі зайвий раз оглянутися, ніби вчитель стежив за мною, збоку.
Я прибігла додому задихана, спітніла, вся в пилюзі. Важко дихаючи, переступила поріг. Тітка сиділа біля вогню, вона загрозливо підвелася назустріч мені. Була вона зла, лиха жінка.
— Ти де це пропадала? — підступила тітка до мене, і я й слова не встигла вимовити, як вона вихопила у мене мішок і шпурнула його геть.— І оце все, що зібрала ти за цілісінький день?
Подружки мої, бачу, вже встигли наплескати їй.
— Ах ти замурзана тварюка! Чого це тебе понесло до школи? Чом ти не здохла там, в тій школі! — Тітка вхопила мене за вухо і заходилася лупцювати по голові.— Сирота поганюща! Вовченя ніколи не стане собакою. У людей діти в дім тягнуть, а. вона — з дому. Я тобі покажу школу, посмій тільки близько підійти, ноги переламаю. Ти у мене пам'ятатимеш ту школу...
Я мовчала, я тільки старалася не кричати. Але потім, доглядаючи, щоб не погасло вогнище, я нишком, тихенько плакала, злегка гладячи нашого сірого кота, а кіт, мія? іншим, завжди знав, коли я плачу, і плигав мені на коліна. Я плакала не від тітчиних побоїв, ні,— до них мені було не звикати,— я плакала того, що зрозуміла: тітка нізащо не пустить мене до школи...
Днів через два після цього рано-вранці в аїлі тривожно загавкали собаки, почулися гучні голоси. Як виявилось, це Дюйшен ходив по дворах, збираючи дітей до школи. Тоді не було вулиць, підсліпуваті сірі мазанки наші були без усякого ладу розкидані по аїлу, кожен оселявся там, де йому забагнеться. Дюйшен і з ним дітлахи гомінкою юрбою переходили з двору до двору.
Наш двір був аж скраю. Ми з тіткою якраз шеретили просо в дерев'яній ступі, а дядько відкопував пшеницю, що зберігалася в ямі біля сарая, він збирався везти зерно на базар. Ми, мов ті молотобійці, по черзі били важкими товкачами, але я ще встигала крадькома глянути, чи далеко вчитель. Я боялася, що він не дійде до нашого двору. І хоч я знала, що тітка не пустить мене до школи, все-таки мені хотілося, щоб Дюйшен прийшов сюди, щоб він хоч би побачив, де я живу. І я в думці благала вчителя, щоб він не повернув назад, не дійшовши до нас. '